— З двадцятьма! — виправив його Гуля.
— Так-так-так, з двадцятьма! — негайно погодився Хруня. — Спочатку, звичайно, було лишень десять легіонів… Але коли стало зрозуміло… Коли Замора збагнув, що цей Трапатоні страшний герой, ще гірший, ніж Горан та Бо Ши разом узяті… Він кинув на підмогу ще десяток легіонів…
— А потім іще п’ять! — перебивши друга, перелякано додав Гуля.
— Правильно! — підтвердив Хруня. — А після цих п’яти — ще вісім легіонів на додачу!
— А чи не брешеш ти? — загрозливо махнув кинджалом роздратований Вазген.
— Даю чесне благородне слово! — ображено заволав Хруня.
— Вазгене, — вигукнула принцеса Маріам, — заспокойся! Вони не брешуть, я це відчуваю.
— Ти, нікчемо! — звернувся Вазген до Хруні. — Ти хочеш мене переконати, що цей кострубатий ворон, навіть не княжого роду, спроможний на такі геройства?! Навіть Горан та Бо Ши не змогли би вистояти проти тридцяти трьох легіонів! Це неможливо!
— Згоден, неможливо! — перелякано заволав Хруня. — Це аж ніяк не можливо! Але цьому безумству та безглуздю є просте пояснення!
— Яке? — строго запитав Вазген.
— Таке… — затинаючись, пробелькотів Хруня… Це, як її? Забув… На «Л»… На «Л» починається! Як же її, цю заразу?
— Любов? — прошепотіла Маріам.
— О! Правильно — любов! — радісно вигукнув Хруня, ляснувши себе по лобі.
— Я в це не вірю, — безапеляційно заявив Вазген. — Любов любов’ю, але ж не треба забувати про здоровий глузд! Є речі неможливі…
— Синку, — зненацька простогнав старий ворон, — я помираю…
— Тату… — ніжно прошепотів Вазген, кинувшись до батька.
— Ти маєш виконати моє остання побажання…
— Тату, я…
— Мовчи, синку, не перебивай… Запам’ятай: прожити коротке, але чесне життя куди краще, ніж довге та ганебне… Я прожив чесне життя, але припустився однієї помилки… Однієї страшної помилки, яка випікає мені серце. Я не хочу, аби мій син повторив цю помилку.
— Кажіть, тату, я слухаю вас…
— Усе своє життя я вважав, що несправедливий мир кращий за справедливу війну. Це — помилка, синку… Це страшна помилка… Не повтори її.
— Я зрозумів вас, тату.
— Добре, синку… Добре, якщо так. І ще. Запам’ятай, синку: за титулами родовими — царів та князів багато. Але справжній цар — лиш той, хто має почуття власної гідності, мужність та милосердя. Не той справжній цар, у кого більше підданих, а той, хто робить своїх підданих царями. Нахились-но до мене, синку, — мовив батько, старий ворон. І коли Вазген чемно нахилився до вуст батька, той пошепки спитав:
— Окрім того, що ворон Трапатоні не княжого роду, чим він ще завинив перед тобою?
— Нічим… — ледь чутно відповів Вазген та потупив очі. — Просто… Просто це брехня, одному вистояти проти тридцяти трьох легіонів неможливо.
— Синку, не важливо, проти скількох легіонів б’єшся… Проти одного, сімнадцяти чи тридцяти трьох… Головне, що ти б’єшся. Запам’ятай це, синку. Це вкрай важливо. І якщо доля подарує тобі щастя зустрічати на твоєму шляху тих, хто хоч разочок здолав свою байдужість… Хто хоч раз заступився за слабшого… Хто хоча б єдиний раз не дав відбутися несправедливості… То вклонися їм низенько. Знай: перед тобою справжній цар. Вчинки, синку, саме вчинки, безкорисливі та непоказні вчинки ладні перетворити будь-кого на царя… Вчинки і ніщо інше.
— Вибачте, тату, — прошепотів Вазген. — Мені соромно за свої вчинки.
— Все добре, синку, не вибачайся… Твої помилки не від злого серця, а від юної, гарячої крові… Молодість не можна судити строго, тож не вибачайся. Але на майбутнє не дозволяй пристрастям панувати над розумом. І думай… Завжди думай, що ти робиш, заради чого робиш, як це виглядає і які має наслідки. Це украй важливо… Ось і все, синку, — прошепотів старий ворон та заплющив свої старечі мудрі очі.
У печері запанувала цілковита тиша. Лише зрідка чулося скрапування води, що подекуди просочувалася крізь кам’яні мури стелі.
— Трапатоні спить? — тихо запитав Вазген у Маріам.
— Спить, — плачучи, відповіла вона та, знявши свою червону гаптовану золотом шаль, укрила нею сплячого Джовані.
— Коли він прокинеться, принцесо, прошу вас, гукніть мене.
— Я не сплю, — прошепотів Джовані. — А хто такий Трапатоні?
— Джовані Трапатоні — це ти, — намагаючись стримати сльози, пояснила йому принцеса.
— Правда? — здивовано перепитав він. — Джовані Трапатоні — звучить дуже красиво. Але… Але я не Джовані Трапатоні. Напевно, можна було би скористатись ім’ям цього славетного героя, про якого розповідали ці шановні, — і він сумно хитнув головою у бік мовчазних, розгублених боїв. — Напевно, можна було б… Але мені не хотілось би, принцесо, обманювати вас. На жаль, принцесо, я не маю не тільки такого красивого імені, але й будь-якого взагалі.