— Бідолашний, — ще дужче заридала Маріам, — він вже ніколи… Ніколи не згадає свого імені. Хоча… Можливо, це й добре… Адже все одно нас усіх стратять.
— Сестро, будемо сподіватися на краще, — спробував заспокоїти її Артак.
— Джовані, друже, пробач мені, будь ласка, мою недостойну поведінку, — підійшовши до Трапатоні, щиро промовив Вазген.
— Вазгене, це достойний вчинок, — прошепотіла Маріам. — І я горда з того, що маю такого благородного ворона, як ти, за свого друга.
— Дякую, принцесо, — вклонившись, відповів Вазген.
— Вельмиповажна панно принцесо, вельмишановні пане Вазгене та пане Артак, — дурнувато посміхаючись, пробелькотів Хруня, — дозвольте мені, нікчемі, доказати вам усю правду-матінку. Адже Гуля не розповів вам усього… А я… Я знаю геть усе і навіть більше.
— Я не доказав, бо мене спинили! — вигукнув Гуля, ляснувши своїм кажанячим крилом друга по мордяці. — Зараза ти брехлива!
— А ти смердючка!
— Тихо! — строго наказав Артак. — Ти, що маєш людську подобу… Казати будеш ти. А ти, — і він вказав крилом на кажана, — слухай уважно. І якщо почуєш щось брехливе, то повідом нам усім негайно.
— Дякую за довіру, — щасливо пронявчав Гуля та картинно настовбурчив вуха. — Ану, кажи всю правду! — єхидно звернувся він до друга.
— Отже… — по-діловому розпочав Хруня. — Цей страшний герой, Джовані Трапатоні, збирав викуп, аби викупити вас, шановна Маріам.
— Щира правда, — погодився Гуля, хитнувши головою.
— Він героїчно переховував цей викуп у таємній схованці, у передмісті Львова, в Брюховицькому лісі.
— І це правда, — знову підтакнув Гуля.
— Але його друг — нікчемна та мізерна особа на ім’я Тоні Бравісимо — підступно вистежив таємну схованку…
— Так-так, підступно вистежив, — співчутливо захитав головою Гуля.
— Цей зрадник, смердюча особа, викрав увесь викуп. Він, смердючка, сподівався погасити перед канцелярією свої жахливі борги… Але страшний герой, Джовані Трапатоні, вельми вчасно став на перешкоді.
— Так-так-так, Джовані Трапатоні — страшний герой! Він так геройськи кинувся захищати викуп, що всім одразу стало дуже лячно… І навіть більше того… — перелякано додав Гуля.
— Зав’язалась битва — безжалісна і жахлива. Наш шеф — бой Голота — попросив підмоги. І канцелярія направила у Брюховицький ліс одразу десять легіонів…
— Брехня! — перебив його Гуля. — Двадцять легіонів, і ні вороном менше.
— Згоден, — погодився Хруня. — Двадцять легіонів, та ще п’ять на додачу.
— А потім іще вісім…
— Щира правда, — трагічно вигукнув Хруня та чомусь заплакав. — А згадай… Згадай, як він кричав: «Ці ґудзики належать Маріам! Поверніть усе, негайно!»
— Якби не хитрощі та підступність шефа нашого Голоти, Джовані виграв би ту битву… А так…
— Хто такий Голота? — запитав Вазген.
— Шеф наш — рідкісна падлюка, — заридавши, відповів Гуля. — Безжалісна жахлива особистість.
— Смердючка смердюча, — ображено додав зі свого куцого лексикону Хруня, заплакавши ще дужче. — За те, що ми вступились за Джовані… За те, що ми хотіли, щоби все було по-чесному, а не як завжди… Він і кинув нас до вас… Аби ви нас безжалісно прибили…
— А згадай… Згадай, як ця підлота обзивала принцесу Маріам! Куркою, сорокою облізлою, як там ще?
— Смердючкою…
— О-о-о, точно! А пам’ятаєш, як він про всю Вірменію сказав? Не люблю, каже, я цю Вірменію… Страх як не люблю… Гидотна країна — ні краєвидів, ані клімату — нічого.
— Смердючка! Так прямо і сказав.
— Як-як? — роздратовано та ледь стримуючись, вигукнув Вазген та вихопив кинджал.
Хруня хотів було щось сказати, якісь останні слова у своєму нікчемному житті… Але в колодязній шахті, на щастя, поламався гак, на якому вже годину тихенько гойдався їхній шеф. Тож, зрештою, Голота опинився там, де й мав опинитись, — у малесенькому озері посеред печери. Гупнувся він так зненацька, голосно та недолуго, що всіх одразу заціпило. Усіх, разом із самим Голотою. Його заціпило найдужче. Він навіть не спромігся кліпнути очима. Лишень дивився в якусь невідому точку та не дихав. Усім одразу стало зрозуміло: він усе чув.