— Ні-ні-ні! — жалісливо застогнав сич-пугач. — Благаю вас, не треба! Адже я готовий… Цілковито готовий до конструктивного порозуміння.
— Віриться важкувато, — строго відповіла пані Ганна. — Але, може, спробуємо — перевіримо вашу щирість… Де наші ґудзики?
— Я не знаю… — одразу заридавши, пронявчав пугач.
— Відповідь неконструктивна! — підсумувала баба Ганя та, підійшовши до зв’язаного сича, висмикнула з нього пір’їну.
— А-а-а-а-а! — відчайдушно заволав пугач, божевільно закліпавши очима. — Нанесення тяжких тілесних ушкоджень карається законом!
— А крадіжка карається законом чи не карається? — роздратовано вхопивши його за дзьоба, запитала пані Ганна.
— Карається, але більш гуманно і не так жорстоко, — хникаючи, відповів Урсуляк.
— Повторюю запитання. Де наші сто дванадцять тисяч ґудзиків? Де ти їх подів, свинюко?
— Ну, я не брав… Не брав і не крав ваші ґудзики! Даю слово честі!
— Відповідь нещира, — прошепотіла баба Ганя та знову висмикнула з сича пір’їну.
— О-о-о-о-о! — занив пан Урсуляк та спробував пустити сльозу. Але сльоза, на жаль, не вичавилась, через що йому знов довелося шукати конструктивного порозуміння. — Прошу, прошу, домовимося полюбовно! Ми ж із вами розумні люди! Назвіть ціну моєї недоторканності та безпеки… І я готовий негайно, негайно її сплатити! Ми ж із вами цивілізовані, розумні люди!
— Ціну, цивілізований ти мій, було оприлюднено вже двічі. Тож повторюю востаннє: для тугодумів. Поверни вкрадені тобою ґудзики.
— Але це… Це неможливо… — затинаючись, прошепотів пан Урсуляк.
— Це можливо, впертий мій, це можливо… — перекривляючи його, мовила баба Ганя та висмикнула з нього ще одну пір’їнку.
— А-а-а-а-а! Пече-е! О-о-о-о-о!
— О ні, я не можу на це дивитись! — стомлено вигукнула Лада та рушила до дверей.
Саме в цей вирішальний час до кімнати увірвались налякані активістки товариства «Ті, кому за 70» пані Лана і пані Дана.
— Що тут за дикі крики? — запитала Дана, підтримуючи на собі величезний, не за розміром костюм.
— Найцікавіше ми вже, певно, пропустили? — поцікавилась Лана, увесь час підтягуючи страшенно замалі спортивні штани.
— Ні, дівчата, усе найцікавіше ще попереду… Подальший розвиток подій — у кігтястих лапах ось цього жадібного та твердоголового птаха, котрий підло викрав наші ґудзички й аж ніяк не поспішає їх повертати, — відповіла баба Ганя, розгублено дивлячись на своїх подруг. — Слухайте, дівчата… Каюсь — неправа.
— Що таке?
— Ти чого? — підтягуючи та підтримуючи штани, разом ображено прошепотіли активістки.
— Видовище жалюгідне… — сумно мовила пані Ганна, збагнувши нарешті усю недоречність цього переодягання. — Ви хоч бірочки зніміть.
— Ну-ну-ну, — пробурмотіла пані Лана. — Красу нічим не спаплюжиш… Дано, правильно я кажу?
— Правильно, Лано, — шморгнувши носом та знову підтягнувши штанці, погодилась Дана.
— До справи, — рішуче запропонувала Лана.
— До справи! — підтримала подругу Дана.
— Дівчата, ця огидна пташка вкрала наш викуп за принцесу Маріам — сто дванадцять тисяч ґудзиків. Їх треба якомога швидше повернути, — поставила завдання баба Ганя. — Від цього залежить не тільки життя вірменської принцеси, але й наші з вами танці.
— Докази крадіжки? — по-діловому запитала пані Лана.
— Наша машина з ґудзиками стояла прямісінько біля його під’їзду.
— Ще що? — поцікавилась пані Дана.
— Намагались узяти машину на абордаж. Але намарно… Та втекла, — пояснила баба Ганя. — Я отримала травму голови, ґулю та ще й пошкодила світлофор — комунальну власність міста.
— Ясно! — разом вигукнули активістки.
— Прекрасно! — підсумувала пані Ганна. — Працюйте, сподіваюсь на швидкі результати… До речі, пане Урсуляк, де дарча на квартиру?
Почувши запитання, пан Урсуляк знову повівся вкрай нерозумно. Він перелякано кліпнув очима та в енний раз вдав із себе непритомного.
— Дівчата, тут роботи непочатий край, — сумно зітхнула баба Ганя та підняла руку над Урсуляком. — Повторити ще раз?
— Ні, не треба, я все розчув! — жалісливо занив у відповідь пугач. — Верхня шухлядка у столі, папка «Нерухомість» за номером 4.
— Дякую за розуміння, — рушивши до столу, мовила пані Ганна.