— Данусю, — обережно мовила пані Ганна, — дозволь тебе спитати, а навіщо ти тримаєш дзеркало перед цією пташкою?
— Я попросив… — флегматично повідомив сич-пугач. — Аби переконатися, що кати говорять правду.
— Дано, — вже строго та ледь стримуючись, мовила баба Ганя, — ти можеш, зрештою, пояснити, що це за цирк? Нащо ти надриваєшся з тим дзеркалом?
— Тихо, Ганю! — таємничо буркнула пані Лана та, нахилившись до самого її вуха, тихесенько пояснила. — Це наш останній шанс… Остання надія довідатися, де він заховав викуп за Маріам…
— Тобто? — геть спантеличено запитала баба Ганя.
— Ну-ну-ну… — прошепотіла Лада.
— Ми одразу з Даною відчули, що цей крадій дуже дбайливо ставиться до свого зовнішнього вигляду…
— Я б так не сказала, — одразу перебила її Лада.
— Ти помиляєшся, онученько, — втрутилась у розмову пані Ганна. — Ти, просто плутаєш саме ставлення з почуттям смаку. Цей тип переконаний, що він, його гардероб та ці його значки дурнуваті виглядають вишукано і шляхетно. Хоча будь-якій людині, навіть із мізерним почуттям смаку, одразу зрозуміло, що камізелька зі спортивними штанами виглядає гидко. Аби не сказати більше… Тож Лана має рацію: він самозакоханий до нестями.
— Тож ми, — повела далі пані Лана, — й вирішили зачепитись за його самозакоханість.
— Слухайте., шановна пані командир, — звернувся Урсуляк до баби Гані, — ваші кати лякають мене… Говорять, що якщо вирвуть мою останню пір’їнку, то я вже назавжди залишуся лисим та некрасивим. Кажуть, що треба неодмінно лишити хоч пір’їнку на розвід…
— Це знають навіть малі діти! — посміхнувшись, упевнено перебила його Лана та смикнула за руку Ганну. — Розкажи йому історію, як друзяка твій Маркович засперечався з Тарасюком… Нехай знає, що його чекає, коли не скаже, де подів наш викуп… Розкажи, розкажи, як засперечались твої друзяки. Як Маркович програв суперечку і як вимушений був поголитись… І як тепер страждає, бідолашний, без волосся…
— Ні-ні-ні… — підморгнувши дівчатам, заперечила баба Ганя. — Ви таки добряче наплутали. Не минулого, а позаминулого року вони засперечались. І не Маркович, а Тарасюк та Панасюк. Побились об заклад, хто з них більше любить Батьківщину. Хто програє, має поголитися «під нуль». Тож сперечались вони довго — майже рік. Тарасюк тримався мужньо — не здавався. А Панасюк, той узагалі божевільний — ніколи не здається. Тому, наговорившись до нестями, вирішили запросити суддю, аби той по-чесному визначив переможця. Тут, дивляться, іде Маркович — із песиком своїм гуляє. Вони до нього: так і так, Івасику, розсуди — хто з нас більше любить Батьківщину.
— Ну і? — затинаючись, запитав Урсуляк, жалібно дивлячись у дзеркало на свою останню пір’їночку. — Що було далі?
— Що-що, поразку присудили бідолашному Тарасюку. І він по-чесному зголив із себе все волосся. Зголив, бо, думав, відросте. А воно не відросло. Бо він, принциповий наш, не лишив собі і волосини на розвід. Тепер мучиться та страждає, адже лисому жити — ой як не красиво. Звичайно, Тарасюк сам винуватий, бо його попереджали і Маркович, і всі решта, що неодмінно треба лишати волосинку на розвід. І Панасюк же дозволяв лишити волосинку… Навіть три… Але він, бач, упертий… То ось тепер і має таке щастя, що всі сміються з нього. До того ж, шановний Урсуляче, зважте, що лиса людина завжди виглядає підозріло. А з вашими талантами до шахрайства виглядати підозріло — це неприпустимо… Ну то чому ми мовчимо? Що обираєте, шановний? Трагічну помилку Тарасюка чи здоровий глузд?
— Здоровий глузд, — заплакавши, пробубонів пугач.
— Ну, то де? Де ти сховав викуп Маріам? — уже відчувши перемогу, запитала баба Ганя.
— Я… Я благаю, — занив пан Урсуляк, — давайте запросимо суддю!
— Ні, свідки нам не потрібні, — категорично заперечила пані Лана. — Вони нам ні до чого.
— Ну хоча б вашого Марковича! Якщо він має якісь принципи, то нехай і нас розсудить! Нехай відкриє вам очі на вашу негуманну поведінку! Вимагаю Марковича до слова! Ви, бездушні, жорстокі та немилосердні! Ви не можете мене судити!
— Слухай ти, справедливий наш! — перебила його пані Дана та нарешті поставила дзеркало на підлогу. — Машина з викраденими ґудзиками стояла під твоїми вікнами! Як це можна пояснити?!
— Я не знаю! Ну не знаю — слово честі! Клянусь усім, що маю: я ґудзики не крав! Збагніть же зрештою, що цей масштаб мізерний, просто не для мого польоту! Не для моєї висоти!
— Тоді чому машина з ґудзиками стояла під під’їздом?!