— Ну я не знаю! Я вже тисячу разів торочив вам, що не знаю, як цей казус пояснити!
— Так, усе! — закричала баба Ганя. — Я не можу вже цього терпіти! Лано, рви ту немічну пір’їну! Нехай лишається на все життя лисим та некрасивим!
— Даю цій потворі останній шанс, — рішуче мовила пані Лана та, підійшовши до общипаного Урсуляка, занесла руку над його останньою пір’їною. — Рахую до трьох і одразу рву! Один!
— Я не крав! Повірте, я не крав цей викуп!
— Два!
— Ну чесно… Ну чесно-чесно!
— Три!
— Він ґудзики не крав. Це — правда, — упевнено хтось мовив крізь вікно. І всі завмерли.
У кімнату через розбиту шибку заглядав скуйовджений Тоні Бравісимо.
— Цей мерзотник говорить правду. Він не знає, де викуп за принцесу Маріам… А я, Тоні Бравісимо, знаю!
Розділ п’ятнадцятий
У підземному колодязі Старої Водокачки панувала цілковита тиша. Можна тільки здогадуватись, про що думала зараз принцесам Маріам, її брат Артак та князь Вазген. Певно, що вони обмірковували неочікувану та вкрай цікаву пропозицію боя Голоти. Але хід їхніх думок та міркувань поки залишався невідомим — вони мовчали. Що ж до самого Голоти, то тут усе куди простіше. Йому будь-що та будь-як, але хотілося вижити… Вижити, а не загинути від гострого вірменського кинджала, що так загрозливо і страхітливо виблискував у лапі князя Вазгена. Зі страшного переляку, він не усвідомлював, як досягти свого спасіння, але відчував: будь-якою ціною треба затягнути час та збити першу хвилю ненависті, що палала в очах ув’язнених та приречених до страти. Його мозок одразу визначив ситуацію як безвихідну та безнадійну, тому негайно відключився. Тож надалі усіма діями Голоти керував його безмірний та неосяжний страх. І саме він, цей неосяжний та незбагненний страх, спонукав Голоту до такої ж неосяжної та незбагненної брехні.
— Стійте! Не вбивайте! — виголосив він, щойно зміг навести різкість і побачити ще щось, окрім чорної цятки, яка з’явилася в його очах після падіння. — Я врятую вас! Присягаюсь, я виведу вас звідси потаємним ходом! І ще! Я заплачу вам викуп за своє життя — десять мільйонів ґудзиків, клянусь! Звичайно, ви можете не вірити, що я маю такий скарб… Але присягаюсь! Присягаюсь, я маю цю фантастичну кількість! Я збирав! Збирав сто років — хотів купити собі тепленьке місце начальника якогось… Звичайно… Звичайно, весь цей казковий скарб здобуто мною нечесно, у ганебний спосіб! Але! Я готовий! Готовий усе віддати, аби спокутувати свої страшні гріхи! Десять мільйонів — я не брешу! Подумайте! Подумайте лишень, на який тривалий термін мої мільйони подарують свободу вашому народу! Адже вам не треба буде щомісяця збирати цю непосильну данину! Подумайте! Подумайте — не вбивайте! Десять мільйонів викупу — і ваш порятунок на додачу! Я виведу! Виведу вас із підземелля!
— Мовчи, — суворо наказав Артак Голоті та над чимось замислився.
— О-о, він говорить правду, — улесливо пронявчав Хруня, відчувши запах порятунку. — Я бачив… Клянусь, я бачив цю схованку казкову на власні очі!
— І ти помовч! — владно прохрипів Вазген. — Мовчіть, мерзенні бої!
Усі негайно стихли, і запанувала цілковита тиша.
Маріам поправила на непритомному Джовані свою шаль та благально глянула на брата. Артак помітив її погляд та знічено відвернувся. Закон честі забороняв вести будь-які розмови з огидним, підлим боєм. Але якесь невимовне потужне почуття душило його серце та заважало чинити так, як того закон вимагає. Що це за почуття і як його назвати — Артак не знав. Він силувався це збагнути або принаймні описати — і не міг. Можливо, це жалість до сестри та свого народу? А може, надія? Надія загинути в бою, а не бути безславно страченим при підлій та чужій йому юрбі? А що, як це страх? Звичайний страх загинути, померти? Невже це страх?! «Ні, страх неприпустимий для воїна», — сам до себе, ледь чутно прошепотів Артак та рішуче підійшов до Вазгена.
— Дай мені кинджал, друже Вазген!
— Артаку, не роби цього! — стурбовано вигукнула принцеса.
— Маріам права, Артаку, не роби цього — це зроблю я, — спокійно мовив Вазген та рушив до зніяковілого боя Голоти, що так і сидів у центрі озерця.
— Вазгене, я забороняю вбивати цього боя! — владно наказала принцеса Маріам. — Чуєш чи ні?! Згадай, що заповідав твій батько, старий Арам, перед смертю! Не дозволяй пристрастям панувати над твоїм розумом. І думай… Завжди думай, що ти робиш, заради чого робиш, і які наслідки це буде мати! Вазгене!
— Принцесо, закон честі забороняє навіть спілкуватись із підлим та недостойним, — нагадав Вазген. — Його одразу треба було вбити і не паплюжити себе, слухаючи його лукавство.