— Вазгене, ти можеш не прислухатися до мене… Але, благаю, згадай, про що казав тобі твій батько.
— Він казав, що все своє життя вважав, що несправедливий мир кращий за справедливу війну. А це помилка… Це страшна помилка… Не повтори її, синку, — наказав він…
— Правильно, — схвильовано перебила його Маріам. — Але подумай… Подумай, якщо нас стратять, то хто тоді буде вести цю війну? Можливо, мудріше буде пристати на пропозицію цього нікчеми? Тоді ми зможемо повернутися додому, до наших гір, до свого народу. І тоді… Тоді в нас буде справжній шанс відстояти і нашу честь, і наші гори…
— Добре, принцесо, — вклонився їй князь Вазген. — Я визнаю, ваші зауваження вкрай слушні.
Він ще раз поважно вклонився принцесі, розвернувся та гукнув Голоті:
— Така пропозиція! Я зараз тебе не чіпаю. Ти негайно виводиш нас із цього підземелля, і тоді вже помираєш!
— І який же в цьому зиск для мене? — щиро розгубившись, перепитав Голота.
— Зиск — великий! Ти додатково зайву годину проживеш!
— Hi-ні-ні, я не згоден! — образився Голота. — Краще вже вбивайте мене зараз. А так… За якусь годинку зайву… Hi-ні-ні, я не згоден… Вбивайте мене зараз… А за годинку я не згоден!
— Добре, — рішуче мовив Вазген. — Така пропозиція. Ти зараз рятуєш нас. Потім три дні гуляєш… А через три дні я тебе знаходжу і вбиваю.
— Hi-ні-ні, я не згоден! — знову заходився ламатись бой Голота.
Але цього разу Вазген обірвав його:
— Або так, або ніяк! Іншого не буде — слово честі!
— Добре, добре, князю, згода… Тільки ви не гарячкуйте.
— Як вибратися звідси? — відразу перейшов до діла князь Вазген.
— Тут… Тут ось, під озером, є потаємний люк. Його треба відкрити, і вода стече… — думаючи над кожним словом, вкрай повільно відповів Голота.
— Ну і що далі?
— Н-ну і все… — затинаючись, мовив бой. — Водичка геть уся стече, і ви побачите той люк, за яким є потаємний вихід.
— Пірнай! — наказав Вазген.
— Я ще хотів вас запитати, милостивий князю, із приводу моїх ґудзичків… Ви відмовляєтесь від них чи…
— Менше слів! — втрутився до розмови Артак. — Пірнай та відкривай свій люк!
— Так-так-так, зараз пірну — прошу не гніватись… Я просто думав, можливо, ми ще зможемо поторгуватись? Можливо, за мої ґудзички ви ще подаруєте мені кілька деньочків життя?
— Доста базікати, нікчемо! — роздратовано вигукнув Вазген. — Пірнай негайно та шукай той потаємний люк!
— Так-так, тільки ви не гарячкуйте — я вже, — пробубонів Голота та пірнув під воду.
— Цікаво, — прошепотів Хруня до Гулі, — який люк він збирається шукати? Тут зроду не було ніяких люків.
— Та я це знаю, — пошепки погодився Гуля. — Але чого вже не зробиш, аби пожити зайвих півгодинки… Чим довше він шукатиме той люк, тим довше житиме — і він, і ми з тобою…
— Твоя правда, — зітхнувши, погодився Хруня й тихесенько заплакав.
— Артаку, Вазгене! — раптом захоплено прошепотіла Маріам. — Мерщій летіть сюди! Вазген, Артак!
— Що сталося принцесо, вам погано? — стурбовано вигукнув князь Вазген, першим підлетівши до Маріам.
— Погляньте… Ви лишень погляньте… — стиха мовила вона, піднісши огарок свічки до сплячого Джовані. Шаль, якою його було вкрито, ледь сповзла… І можна було ясно бачити, що груди Трапатоні набули яскраво рожевого кольору.
— Це просто неймовірно… — прошепотів Артак. — Він справжнісінький герой.
— Він справжній цар, — поважливо мовив Вазген, вказавши своїм крилом на голову Джовані, на якій чорне пір’ячко просто на очах змінювало свій колір. Воно стрімко набувало дивного рожевого кольору, а за формою нагадувало корону.
— Мудрий Арам був правий, — задумливо вимовив Артак. — Саме вчинки роблять нас царями.
— І любов, — додала принцеса Маріам, ніжно дивлячись на Джовані.
Розділ шістнадцятий
У ту мить, коли Голота пірнув під воду, до високого паркану Старої Водокачки під’їхала червона пожежна машина. Зупинившись біля воріт, вона посигналила.
У шпаринку між штахетинами визирнуло чорне перелякане око. Роздивляючись номер машини, воно знервовано кліпнуло та зненацька зникло.
Кажаняче крило вправно відсунуло засув, і ворота зі скрипом відчинилися. Пожежна в’їхала на подвір’я, і кажан прудко кинувся причиняти ворота.
— Чому ти сам? — опустивши вікно, незадоволено запитав Горан у кажана. — Де решта?