— Сонечко, я радий, що ти нарешті визначився, хто ти є, — спокійно вимовив Ши Бо.
Хоботи одразу загрозливо вишикувались у півколо та стіною зависли над самим обличчям Ши Бо. Від їх всепоглинаючого погляду в гіпнотичну несвідомість уже, певно, впав би будь-хто. Але Ши Бо тільки посміхнувся.
І, можливо, саме ця усмішка і рятувала його від такого потужного гіпнозу та цілковитого паралічу.
— Мушу зауважити, сонечко, — незлобливо мовив Ши Бо, — виглядаєш ти вкрай кепсько. На жаль, не можу визначити твою хворобу, але за усіма симптомами це не грип і не ангіна. Я припустив би, що в тебе проблеми з головою, але, на жаль, ти не маєш такого вкрай необхідного та корисного органу, як голова.
Чорні зіниці, тисячі очей ще знервованіше запульсували, звиваючись на своїх хоботах. Здавалося, що ці бездонні очі заполонили собою весь існуючий простір довкола Ши Бо.
— Вибач, будь ласка, що заважаю тобі тужитись, — знову посміхнувся Бо, — але, можливо, не варто так немилосердно знущатись над собою? Це нищить нервові клітини, а вони, якщо ти не знаєш, на жаль, не відновлюються.
Тьма очей настільки наблизилася до Ши Бо, що тільки мізерна товщина найтоншої у світі волосинки відділяла їх зараз один від одного.
— Я, звичайно, перепрошую… — прошепотів Бо та просунув у цю мізерну щілинку лезо свого меча. Обережно, аби не штрикнути око, він відвів меч на витягнуту руку. І тьма очей відразу відсунулась від нього на відстань леза.
— Вибач, сонечко, в мої наміри не входить образити тебе… Але від тебе щось не дуже добре пахне. Можливо, вся ця стрілянина поглядами впливає на декого — я не знаю. Але, якщо ти сподіваєшся, що я упісяюсь від страху, то, чесне слово, це намарно.
Зіниці очей зненацька почали поглинати чорнотою самі очі. Ши Бо навіть здалося, що вони на якусь мить злилися в одне чорне неосяжне око. І саме тоді, коли він, дещо розгубившись, спостерігав за цим перевтіленням, уся тьма очей вистрелила в нього блискавками. Стіна блискавок вдарилась у Ши Бо, і одразу чомусь відскочила назад, вразивши потвору, що їх породила. Огидне чудовисько враз заціпило. Хоботи, очі, пащеки та навіть бульбашки — було паралізовано. І вони почали тліти, прямо на очах.
— Ну як так можна? — розгублено прошепотів Ши Бо, дістаючи із нагрудної кишені малесеньке дзеркальце. — Претендувати на роль всесвітнього зла і не знати таких простих речей…
Він задумливо подихав на дзеркальце, протер його об робу та знову поклав до кишені.
— Що породжуєш — те і маєш… Невже твоя мама, — звернувся він до тліючого Замори, — забула сказати тобі у дитинстві такі прості важливі речі? Чини із кожним так, як би тобі хотілося, аби чинили із тобою… Невже вона забула? Чи, може, ти забув?
Розділ сімнадцятий
— Ось так, — прошепотів Тоні Бравісимо та багатозначним поглядом обвів усіх присутніх.
Пані Ганна, Лада та активістки товариства «Ті, кому за 70» розгублено мовчали, недовірливо дивлячись на Тоні. Голий Урсуляк знервовано зиркав то у дзеркало на свою останню пір’їну, то на Бравісимо, що зручно вмостився на його письмовому столі. Сам Тоні Бравісимо стомлено підтягнув до себе лапкою рубіновий графин та, перехиливши його, задоволено промочив водичкою своє пересохле горлечко.
— Я так відчуваю, що мені не вірять, — знічено мовив він, сумно глянувши на Ладу. — Ти теж мені не віриш?
— Я не знаю, — тихо відповіла Лада.
— Слухай, Тоні, лапочко, розумієш, у чому справа… — нарешті заговорила пані Ганна. — Як би це тобі пояснити?… Ось дивись… Придумав ти все дуже гарно…
— Я нічого не придумував! — перебив її Бравісимо. — Я розказав саму лиш правду.
— Ну нехай буде так. Ти розказав правду. І розказав її украй красиво, як справжнісінький письменник.
— Як драматург, — виправила її пані Дана.
— Ну чи драматург — це вже не важливо, — вела далі баба Ганя. — Ти усе гарненько розповів, і ось, припустимо, Дана… узяла та зняла фільм за твоїм красивим та правдивим сюжетом — тобто за твоєю розповіддю…
— Цікаво, — замріяно прошепотів Бравісимо.
— Нічого цікавого, — досить грубо увірвала його пані Ганна. — Фільм за твоєю розповіддю приречений на провал.
— А чого це відразу на провал? — ображено пробубонів Тоні. — Ви гадаєте, із пані Дани нікудишній режисер?
— Та ні… У Дані я впевнена на сто відсотків. А ось драматургія… Твоя розповідь, хоч і правдива, але, на жаль, брехлива.
— Як це так? Правдива, але брехлива? Так не буває… Це каламбур якийсь. Правдива не може бути брехливою.