— Я вірю… — прошепотіла пані Лана.
— І я вірю, — додала Лада.
— А я вагаюсь… Але дуже хочу вірити у це, — розгублено пробубоніла пані Дана.
— Я щось не збагну, ви що, жартуєте, дівчата? — зніяковіла баба Ганя. — Де хоча б якась логіка? Логіки ж, як не крути, — немає!
— Ганю, а що ти у логіку цю вчепилась? — перебила подругу пані Лана. — Не обов’язково, аби все було логічно.
— Тобто? — зовсім розгубившись, перепитала баба Ганя. — Як то так? Логіка неодмінно має бути! А її немає!
— Погоджуюсь, — мовила пані Дана. — Я теж логіки не дуже бачу… Але ж… Те, що ми не можемо її знайти, ще не означає, що її немає. Думаю, що логіка у діях Тоні, все ж таки, існує… Просто словами висловити її не можна — ось і все…
— Дівчата, — втрутилася пані Лана, — цей ворон намагався бути щирим. Принаймні, я повірила йому… А коли щось намагаєшся зробити щиро, то багато-що чомусь виходить нелогічно… Чому — не знаю… Але, зазвичай, так завжди: або логічно, або щиро.
— Лано, вибач, але це якась дурня, — ображено пробубоніла баба Ганя. — Ти говориш каламбурами.
В житті, на щастя, все куди простіше. Цей Бравісимо підлості чинив?
— Чинив, — погодилась пані Лана.
— Часто, за натхненням, чи так, раз у квартал?
— Часто, — ще спокійніше погодилась Лана. — Він чинив їх регулярно. Але хіба це унеможливлює прозріння? Згадай, як ти у школі хіхікала із мого зросту… При хлопцях, при усьому класі. Пам’ятаєш?
— Ну, ти згадала, — розгублено прошепотіла баба Ганя. — Шістдесят років уже минуло, а ти ще пам’ятаєш.
— Звичайно, пам’ятаю. Мене це хіхікання твоє так ранило тоді… Так боляче було — не передати… Найкраща подруга, і ось так, на тобі, при всіх хлопцях.
— Ланусю, я чинила некрасиво і огидно, — перебила подругу пані Ганна. — Але ж я іще коли вибачилась перед тобою? Із часом я усвідомила, що це було…
— Підло, — підказала Лана.
— Ну так, це дійсно було так, як ти сказала… Але я не збагну, навіщо про це згадувати? Шістдесят років тому я образила тебе… Тоді ж, шістдесят років тому, щиро вибачилась перед тобою, і ти пробачила мене. Після того ми вже шість десятиліть маємо непересічне, просто унікальне порозуміння.
— Більше того, ми найкращі подруги із тобою, — додала Лана.
— Ну так, — закивала головою баба Ганя. — Стривай, ти що, проводиш певні паралелі між мною і цим Бравісимо? Ну ти, Лано, вибач мені, і зараза, — ображено насупилась пані Ганна.
— Ганнусю, не ображайся, сонечко… Я іду лишень за логікою твоїх слів. Ти, хоч і шістдесят років тому, але чинила підло?
— Але я ж вибачилась!
— Так, ну все, дівчата, — досить! — сердито втрутилася пані Дана. — Ганю, ти ось даремно так… їй же Богу, даремно. Я вірю Тоні — і підтримую дівчат. Ти у меншості — здавайся.
— Добре, я здаюсь. Але маю останнє запитання до шановного Тоні Бравісимо.
— Ганнусю, ти вже замордувала цього бідолашного хлопця своїми запитаннями!
— Я не хлопець, я — парубок. Мені вже сто п’ять років. Для воронів — це парубочий вік, — несміливо зазначив Тоні.
— Тоні, лапочко, ось скажи мені… — повела баба Ганя, не звернувши уваги на його зауваження. — Якби тобі, ну припустимо, та ж пихата Мальва або ще хтось повідомив, що він спочатку вкрав сто тисяч ґудзиків — неймовірний скарб, за який у вас можна купити будь-яку посаду, та будь-що… — а потім передумав… Передумав і здав їх до канцелярії, як викуп за якусь невідому йому принцесу Маріам, яку він навіть жодного разу в житті не бачив. Ось якби тобі таке сказали, ти би особисто повірив цим словам?
— Ні, — чесно відповів Бравісимо та чомусь всміхнувся. — Я знав, я здогадувався, що ви можете не повірити мені… Тому і взяв у самого Замори офіційну довідку з печаткою.
— Не зрозуміла, — спантеличено прошепотіла пані Ганна. — Ти здав ґудзики та узяв офіційну довідку, що за принцесу Маріам внесено викуп?
— Так, — полегшено зітхнув Тоні, щасливий, що його зрештою зрозуміли. — Ось, будь ласка… — мовив він, діставши з-під крила охайно складений папірець. Тут-ось чорним по білому написано, що канцелярія прийняла викуп за принцесу Маріам у розмірі ста тисяч ґудзиків. Викуп внесено — Джовані Трапатоні. Ось, подивіться, яка красива печатка тут стоїть… — протягнув він папірець бабі Гані. — І підпис самого Замори — головного інквізитора… Так що сьогодні, під час балу, принцесу Маріам звільнять…