— Ніхто нікого не звільнить, — знову флегматично пробурмотів собі під ніс пан Урсуляк. Він замріяно повернув свого голівку та заходився роздивлятися, як його дзеркальне відображення виглядає у профіль. — Адже балу все одно не буде…
— Стривай-стривай, Тоні… — розгублено вигукнула баба Ганя, навіть не звернувши уваги на бурмотіння пана Урсуляка. — А ти… Ти читав, що написано у цій довідці?
— Ні… Я не вмію читати, — сором’язливо відповів Бравісимо та одразу трохи хвалькувато додав: — Цю довідку сам Замора виписав у моїй присутності.
— Лапочко, — перебила його вихваляння пані Ганна, — тут написано, що принцесам Маріам — клишонога курка… І немає жодного словечка про її викуп.
— Що? — стрепенувся Тоні. — Що ви сказали?
— Ось, читаю дослівно, — відповіла баба Ганя, окинувши багатозначним поглядом усіх присутніх. — «Я, кажан Гугль, категорично стверджую та заявляю… Ворони — гидотні падлюки та нікчеми. Принцеса Маріам — клишонога курка та лайно…»
— А Трапатоні?! — затинаючись, втрутився Тоні. — Там… Там є слова «Джовані Трапатоні»! Я пам’ятаю… Я знаю, як виглядають літери у цьому слові… Джовані при мені вчився розписуватись… Він мільйон разів писав ці літери, із яких складається його ім’я… Там… Там написано Джовані Трапатоні, — прошепотів він, захлинаючись від сліз.
— Тут написано: «Джовані Трапатоні — лох. А без лоха — життя було сумна…»
— Сумне, — виправила бабцю Лада.
— Та ні, онученько… — зітхнувши, мовила пані Ганна. — Тут написано якраз так, як я прочитала, — вкрай безграмотно. Видно, цей кажан Гугль — досить примітивна пташка.
— Тоні, — звернулась Лада до ридаючого Бравісимо, — а з чого ти узяв, що ти здав викуп саме голові інквізиції — Заморі? Тоні, чуєш мене?
— Він сам… Він сам мені сказав, що він Замора… — затинаючись та шморгаючи дзьобом після кожного слова, проплакав Бравісимо. — Я під’їхав до Старої Водокачки… Посигналив… Ворота відчинилися… Я заїхав… До мене підбіг якийсь кажан… Запитав, хто я і з якого питання… Я кажу, так і так… Ось, привіз викуп за принцесу Маріам — сто тисяч ґудзиків… Хочу здати їх самому Заморі, аби не було обману… Чи не підкажете, шановний, як мені знайти начальника інквізиції Замору… Бо я тут у вас уперше… Нічогісінько не знаю… І дуже боюся, аби бої силоміць не забрали викуп Маріам собі… Тож, прошу, підкажіть мені, ласкавий пане, як знайти Замору… Я ще й недоказав кінця, а він як закричить на мене: як ти розмовляєш із самим Заморою?! На коліна, прищ смердючий! Я перелякався… Упав на коліна… Вибачте, кажу, так і так — не знав…
— Та хіба ти не знаєш, як виглядає цей Замора?! — вигукнула баба Ганя і чомусь спересердя вдарила себе по лобі. — Хіба не знаєш?
— Я знаю, що Замора може мати будь-чию подобу… Він навіть прищиком прикинутися може… Звичайним прищиком, таким-он, як на дзьобі в Урсуляка. Усе залежить від його бажання та намірів… Імператор ДДТ та його права рука Замора можуть усе… Навіть таке, що ніхто не може… — знічено повторив Тоні та заридав іще дужче.
— Все ясно, — сердито підсумувала пані Ганна. — Можеш далі не розповідати. Бо мене зараз просто тіпати почне від цього безглуздя!
— Ба, трохи спокійніше, — увірвала її Лада. — Зважай все-таки, що він хотів як найкраще.
— Та ну його! — буркнула сердито баба Ганя. — Хотів він як найкраще… Не треба як найкраще, а треба — як правильно! Так твій батько любить говорити? Чи як?
— Так-так… — відповіла Лада та, підійшовши до ридаючого Тоні, ніжно погладила його по голівці. — Ну все, все… Щось придумається, Тоні.
— А мені навіть подобається такий розвиток подій, — упевненим голосом зазначила пані Лана.
— І мені! — одразу підтримала подругу пані Дана. — Згадайте, як професор Тарасюк говорив нам колись: немає безвихідних ситуацій, є лишень нові можливості!
— Правильно, Даночко! — погодилась із подругою пані Лана. — А пригадайте, як друг Тарасюка, Панасюк, зазначив у своїй промові, присвяченій Дню Перемоги, головне — ніколи не здаватись. Борітесь — і поборете!
— Це правда… Тарасюк та Панасюк — чолов’яги з досвідом, мудрі люди, з ними сперечатися марно, — підсумувала баба Ганя. — Ладусю, котра там уже година?
— За п'ятнадцять дванадцята, — мимохідь відповіла Лада, заспокійливо гладячи по голівці геть зніченого Тоні.
— Через п’ятнадцять хвилин бал, а ми вовтузимося досі, — заметушившись, пробубоніла баба Ганя. — По конях, дівчатонька, бо часу обмаль! Ладо, швиденько зателефонуй до швидкої! Виклич лікарів до пані Марії! Лано, подивись, сонечко, як там вона!