— Як Трапатоні? Ти з ним говорив? — після чергового віражу, закашлявшись, запитав Бо.
— Прекрасно. Його кинули у центрифугу. Він нічогісінько не пам’ятає… Навіть забув, як його звати… Посміхається усьому…
— Якщо посміхається усьому, то прекрасного тут мало, — сумно зазначив Ши Бо.
— Ну, не скажи, друже, не скажи… Могло би бути значно гірше. Згадай себе після центрифуги… Ти теж усьому посміхався. Дай тільки час — і все минеться…
— Тоді, двадцять років тому, мені просто пощастило… Якби не ти, я б і досі посміхався. Ти був такою дбайливою доглядальницею, що я не міг тебе розчарувати.
— Повір мені, Бо, Джовані пощастило не менше. Маріам так труситься над ним, що в нього шансів значно більше, ніж було у тебе.
— Ти думаєш?
— Я це відчуваю. І можна зрозуміти Маріам. Трапатоні дійсно її вартий. До речі, не знаю, який супротив чинив Джовані, але він вже не чорний.
— Та ну?!
— Хіба ти не помітив, Бо?
— Горане, окрім диму і вогню, я нічого більш не бачив.
— Ну то доповідаю… Трапатоні став рожевим.
— Весь?! — захоплено запитав Ши Бо.
— Голова і груди, — гордо відповів Горан.
Він хотів був ще щось додати, але чотири потужних вибухи спинили його на півслові. Пожежну кинуло убік, і вона, чиркнувши боком по палаючій стіні, ледь не перевернулась.
— Що це було?! — закричав Ши Бо, як тільки Горан вирівняв машину.
— Колеса вибухнули, друже Бо! Гума вигоріла вщент! — додавши газу, пояснив ворон. — Тепер уже точно довго не протягнемо!
— Дивись, Горане! — задихаючись від диму, прошепотів Ши Бо. — У брандспойтах закінчилася піна!
— Бачу, друже Бо!
— Що будемо робити? Горане?!
— Давай заспіваємо пісню! — запропонував ворон, ледь вписавшись у черговий віраж.
— Давай! — погодився Ши Бо, спокійно дивлячись, як полум’я з усіх боків обгортає машину. — Ти давно обіцяв навчити мене тієї пісні, якої колись співала тобі мама! Нам усе було якось не до пісень! То давай хоч зараз заспіваймо твою улюблену пісню! Заспівуй, друже Горане, а я — підтягну!
— Зараз, друже Бо, зараз! — прокричав у відповідь Горан, намагаючись втримати пожежну машину, яка, черкнувши об стіну, полетіла боком. — Слухай, Бо! Знаєш, друже, мені дуже прикро! Прикро, що я так і не встиг побувати на твоїй Батьківщині! Мені так хотілося побачити Китай! Побачити ті гори, у яких ти виріс — мій друг і мій брат… Скажи, це правда, що ваші гори вищі за саме сонце?! Чи ти таки трохи прибрехав?!
— Якщо по-правді, то прибрехав… Але зовсім трохи! Напевно, наші гори все-таки не вищі за сонце. Але вони найкрасивіші. Ти знаєш, я багато мандрував по світу… Але такої дивної та ніжної краси, як моя Батьківщина, — я більш ніде не бачив. Ти віриш мені, брате Горане?
— Вірю, брате Бо, вірю, — прошепотів ворон, не змігши втримати машину на черговому віражі.
Розділ дев’ятнадцятий
Невідомо із яких причин, але за квартал від Старої Водокачки всі дороги було перекрито. Таксист, що віз Ладу та бабу Ганю із подругами, спробував вискочити до водокачки по вузеньких провулочках. Але намарно. Навіть дворові провулки було перекрито полісменами.
— Що за дурня, — незадоволено пробубоніла баба Ганя, розглядаючи скупчення дорогих машин, якими були заставлені вулички за огороджувальною стрічкою, — дванадцята година ночі, а тут такий аншлаг!
— Дівчата, ви тільки гляньте, яка купа неймовірних тачок! — захоплено прошепотіла пані Дана, дивуючись із дорогих автомобілів, що були припарковані за спинами у полісменів. — Ладо, ти бачила у Лондоні такі круті машини?
— Бачила, але дуже мало, — відповіла Лада, розгублено спостерігаючи за полісменами, які самі із здивуванням розглядали ці ексклюзивні автомобілі, що всі чомусь, як на підбір, мали винятково чорний колір. — Далеко не кожен мільйонер може дозволити собі таке авто.
— Дівчата, я вже у бальному передчутті! — замріяно вигукнула пані Лана та схвильовано обмахнула себе віялом. — Сюди, певно, з’їхались найкращі танцюристи світу!
— Дано, не сміши мене! — чомусь ображено буркнула баба Ганя. — Усім найкращим танцюристам разом узятим і на одне колесо не вистачить від такої тачки… Слухайте, шановний, — звернулася вона до мовчазного таксиста, — ану, пригальмуйте біля полісмена. Я з’ясую, як нам проїхати через ці кордони.
Таксист, що весь час подриґував головою, не звернув жодної уваги на прохання пані Ганни. Він порожніми очима дивився на дорогу, безглуздо мотаючись від одного перекритого провулочка до іншого.
— Шановний, я до вас звертаюсь! — роздратовано смикнула його за плече баба Ганя.