Голландці, а після них французи для вирощування цукрової тростини привезли на кораблях африканських рабів. Ставлення до рабів було жорстоким. До переліку покарань входили ампутація кінцівок і страта. Британці захопили Маврикій 1810 року, а 1834 скасували рабство. Майже всі раби одразу повтікали з осоружного їм острова. Британці натомість привезли робітників, найнятих в Індії. У 1988 році більшість індійців на острові Маврикій ніколи не бачили Індії, проте багато хто з них розмовляв індійським діалектом бгоджпурі, який за півтора століття зазнав певної місцевої креолізації, проте легко впізнавався, й до того ж вони далі сповідували індуїзм і мусульманство. Зустріти індійця з Індії, індійця, який ходив справжніми індійськими вулицями і їв справжні індійські лящі, а не маврикійських sacréchien, який грівся під індійським сонцем і мок під індійськими мусонними дощами, який купався в Аравійському морі, було справжньою дивиною. На нього вони дивилися як на прибульця зі стародавньої містичної землі і гостинно відчиняли перед ним свої домівки. Один із провідних маврикійських поетів, що писав мовою хінді і щойно повернувся з Індії, де вперше брав участь у поетичному форумі, розповів йому про несприйняття індійським слухачем його творів, значення яких він намагався донести у спосіб «нормальний» для нього, а не за посередництвом ритмічного декламування, притаманного сучасним індійським поетам, що пишуть мовою хінді. Цей незначний культурний зсув у «нормальності», невеличкий побічний ефект від переселення його найнятих на роботу пращурів сильно вразив знаного поета, продемонструвавши йому, що незважаючи на його майстерне володіння найбільш поширеною в Індії мовою, він не може по-справжньому їй належати. Індійський письменник-імміґрант, якому розповідали цю історію, добре розумів, що питання належности — це велика, дражлива для них обох тема. Їм доводилося шукати відповіді на запитання, на котрі не треба відповідати доморослим письменникам, що мешкали на одному місці, писали однією мовою, належали одній культурі, — відповідати на запитання і тішитися правдивістю своїх відповідей. Хто вони такі, до чого й до кого вони належать? А чи, може, сама думка про належність — це пастка, клітка, звідки вони зуміли втекти? Він дійшов висновку: питання треба ставити інакше. Він знав, як відповісти на запитання не про місце чи коріння, а про любов. Кого ти любиш? Що ти можеш покинути чи залишити, а за що тобі обов’язково треба триматися? Де твоє серце сповнюється найбільшим почуттям?
Під час Чельтнемського літературного фестивалю на обіді з багатьма запрошеними того року індійськими письменниками Ґіта Гарігаран, ні сіло ні впало, сказала йому: «Авжеж, ваша належність до індійської літератури досить проблематична». Він зніяковів і трохи образився. «Невже?» — запитав він якось тупо. «Так, так, — відповіла вона категорично. — Навіть дуже проблематична».
На пляжі біля їхнього готелю він зустрів невеличкого, в чепурному солом’яному капелюсі сухорлявого чоловічка, що з великим завзяттям продавав туристам усілякі дрібнички. «Хелло, пане, купіть щось, пане, — сказав чоловік, широко усміхаючись, а тоді додав: — Мене звати Боді-Білдинґ». Здавалося, Мікі-Маус відрекомендував себе Арнольдом Шварценеґґером. Він захитав головою. «Ні, — сказав він, а тоді перейшов на хінді: — Ви мусите мати індійське ім’я». Ця мова справила на нього велике враження. «Ви справжній індієць, пане? — запитав Боді-Білдинґ також мовою хінді. — Із самої Індії?» За три дні наступало свято Голі, весняне барвисте свято, коли по всій Індії й, очевидно, на острові Маврикій люди «гулятимуть в Голі», себто обливатимуть одне одного зафарбованою водою й посипатимуть одне в одного різнобарвною пудрою. «Мусите прийти до мого будинку й погуляти в Голі, — наполягав Боді-Білдинґ, і життєрадісна гульня в Голі трохи зняла дедалі більше напруження між ним та його супутницями. То був хороший день у його п’ятитиж-невому шлюбі, в якому вже починали з’являти деякі ознаки напруження. Інколи проскакували електричні іскри напруги між Маріан і Ларою, між ним і Ларою та між ним і Маріан. Теплий індійський океан не зміг змити цього факту, як не могли його приховати яскраві барви Голі. «Я у твоїй тіні», — сказала йому Маріан, і він помітив ображений вираз на її обличчі. Ендрю Вайлі та Ґіллон Ейткен стали також її агентами. Він познайомив її з ними, і вони погодилася представляти її інтереси. Проте наразі вони продавали «Сатанинські вірші», а її роман чекав у черзі.
Коли вони повернулися зі святкування, геть мокрі й розфарбовані рожево-зеленими потьоками, на нього чекало повідомлення від Ендрю. З готельного бару він зателефонував до Нью-Йорка. Небо вибухнуло святковими кольорами призахідного сонця. Одна пропозиція перебивала іншу. Ціни виявилися високими, як на нього — приголомшливо високими, вдесятеро вищими, ніж попередній його найбільший аванс. Проте за великі гроші довелося дорого заплатити. Ціною серйозних проблем у приятельських стосунках з двома особами.
Ліз Колдер, перша і єдина його редакторка, а також його близька приятелька впродовж п’ятнадцяти років, пішла з «Джонатан Кейп» 1986 року й стала одним із засновників нового видавництва «Блюмсбері». З огляду на їхню дружбу було природним, що він видаватиметься у неї. У той час Ендрю Вайлі представляв його тільки в Сполучених Штатах; його британським агентом далі залишалася шановна Дебора Роджерс, також близька подруга Колдер. Дебора швидко погодилася з Ліз, що «нового Рушді» має видати «Блюмсбері» за невеликих авансів, оскільки новостворене видавництво не могло собі дозволити високих авансів. Укладення полюбовної угоди — звичайне явище у британському книговидавництві, а йому це не подобалося. Ендрю Вайлі сказав, що коли він пристане на невисокий гонорар у Сполученому Королівстві, то дуже зашкодить великонадійній перспективі книжки у Сполучених Штатах. Після довгих вагань він погодився дозволити Ендрю, а також його британському партнерові Ґіллону Ейткену представляти його роман по всьому світу. Полюбовної угоди не вийшло. Як Ліз, так і Дебора почувалися глибоко ображеними, а тим часом торг з редакторами тривав. Йому спало на думку звернути увагу Ліз на те, що саме вона першою покинула його, коли перейшла з «Джонатан Кейп» у «Блюмсбері», проте вона не сприйняла такого аргументу. Гіркої пігулки не підсолодити.
Дружба завжди дуже багато важила для нього. Більшу частину свого життя він провів далеко від своєї родини — як у фізичному, так і значною мірою в емоційному плані. Друзі — це сім’я, яку собі обирає людина. Ґете послуговувався науковим терміном виборча спорідненість, вважаючи, що любовні, шлюбні й дружні стосунки між людьми схожі на хімічні реакції. Люди притягуються одне до одного, немов хімічні елементи, для утворення стійких сполук — одруження, а коли зазнають інших впливів, то розпадаються; один елемент сполуки було замінено іншим елементом — от і утворилася нова сполука. Йому не дуже подобалася така хімічна метафора. Бо все тоді мало надто детермінований вигляд, і місця для людської волі вже майже не залишалося. Виборча для нього означало вибрана не якоюсь несвідомою біохімічною природою, а своїм свідомим «я». Любов до вибраних ним друзів, а також до тих, хто вибрав його, живила й додавала йому енергії, тому рани, завдані його діями, навіть якщо обґрунтованими з погляду підприємництва, видавалися суто по-людському неправильними.
Він познайомився з Ліз через найближчу Кларисину подругу Розан Едж-Партінґтон на початку сімдесятих. Кларисина мати Лавінія саме емігрувала в селище Міхас на півдні Іспанії — улюблену андалузьку місцину генерала Франко, що мов магніт вабила всіх ультраконсервативних емігрантів Європи, згодом описану в «Прощальному зітханні Мавра» як селище Бененхелі. Вона продала свій великий будинок на Лоуер-Белґрейв-стрит акторам Майклу Редґрейву та Рейчел Кемпсон, які потому продала його, як не дивно, дружині нікарагуанського диктатора Гоуп Самосі; менший будиночок під номером 37а, з якого можна було перейти до головного будинку, Лавінія залишила доньці. Вони з Кларисою прожили там три з половиною роки, аж поки купили будинок на Рейвлі-стрит, 19 у Кетніш-Тауні, що в північному Лондоні, де він написав «Опівнічних дітей», дивлячись на свинцеве англійське небо і мріючи про спекотні імлисті індійські небокраї, й майже всі ті три з половиною роки Ліз Колдер жила у них. Тодішній її хлопець Джейсон Спендер працював над кандидатською дисертацією в Манчестерському університеті, а вона працювала у відділі реклами у видавництві «Віктор Ґолленц» у Лондоні, тож постійно розривалася між Лондоном і Манчестером, проводячи три або чотири дні в столиці, а решту на півночі.