Закінчилася служба, й до нього почали протискуватися журналісти. Ґіллон, Маріан і Мартін намагалися не пропускати їх. Один настирливий сірий чолов’яга (сірий костюм, сіре волосся, сіре обличчя, сірий голос) таки протиснувся крізь натовп, тицьнув йому під ніс магнітофон і почав ставити дурні запитання.
— Даруйте, — відповів він. — Але я прийшов на панахиду по своєму другові. Не личить тут брати інтерв’ю.
— Ви не зрозуміли, — сказав сірий чолов’яга дещо спантеличено, — я з «Дейлі телеграф». Вони прислали мене сюди спеціально.
— Ґіллоне, мені потрібна твоя допомога, — сказав він.
Ґіллон нахилився зі своєї вражаючої висоти до репортера і промовив настійливо та ще й з неповторно величним акцентом:
— Пішов до сраки.
— Вам не слід так зі мною розмовляти, — сказав чоловік із «Дейлі телеграф». — Я навчався у приватній школі.
На тому комедія і закінчилася. Коли ж вийшов на Москов-роуд, то побачив, що вулиця аж кишить журналістами, які, немов ті трутні, що шукають матки, намагалися допхатися до нього, а фотографи вилазили один одному на спини, споруджуючи хиткі гірки, котрі потім разили очі спалахами. Стояв і кліпав очима, не знаючи куди податися і що робити.
Здавалося, шляхи для втечі відрізані. До авто, припаркованого за сотню ярдів нижче, не пробитися, бо всюди чатували люди з фотоапаратами і мікрофонами — люди, що навчалися у школах різного типу, а також ті, кого прислали спеціально. На порятунок прийшов друг з Бі-бі-сі Алан Єнтоб, телевізійний режисер, з яким він познайомився вісім років тому, коли Алан працював над «Ареною» — документальним фільмом про молодого письменника, який щойно опублікував добре прийнятий критикою роман «Опівнічні діти». Алан мав брата-близ-нюка, проте люди часто казали: «Салман схожий на тебе, ніби він твій брат-близнюк». Обидва не погоджувалися з такою думкою, та вона далі собі побутувала. Тому сьогодні для Алана, мабуть, геть не годилося, щоб його прийняли за несправжнього брата-близнюка.
Аланове авто з Бі-бі-сі під’їхало під саму церкву. «Сідай», — сказав він, і вони поїхали геть від галасливих журналістів. Кружляли навколо Нотинґ-Гіллу, поки не розійшовся натовп біля церкви, а тоді повернулися до місця, де стояв припаркований «сааб».
Коли вони з Маріан сіли у своє авто і раптом опинилися наодинці, то запанувала гнітюча для обох тиша. Радіо не вмикали, знаючи, що в новинах повно бруду. «Куди поїдемо?», — запитав він, хоча обоє добре знали куди. Маріан нещодавно найняла невелику напівпідвальну квартиру в південно-західному кутку іслінґтонського Лонсдейл-сквер, поблизу будинку на Сент-Пітерс-стрит, під приводом, що їй потрібна власна робітня, проте насправді через дедалі більше напруження в їхніх стосунках. Мало хто знав про існування тієї квартири. Там матимуть вони досить простору і часу для того, щоб оцінити ситуацію й ухвалити потрібні рішення. Їхали до Іслінґтона мовчки. Здавалося, нема про що говорити.
Маріан була хорошою письменницею і чудовою жінкою, проте поступово він почав дізнаватися про речі, які йому геть не подобалися.
Коли вона переїхала до його будинку, то залишила на автовідповідачі редактора журналу «Ґранта» Білла Бюфорда повідомлення про те, що номер її телефону змінився. «Він може здатися тобі дещо знайомим, — казала вона, а тоді після тривожної, на думку Білла, паузи: — Все ж таки я його заарканила». Запропонував він їй вийти за нього заміж у дуже емоційному стані після батькової смерти в листопаді 1987 року, і стосунки між ними майже одразу почали псуватися. Його найближчі друзі Білл Бюфорд, Ґіллон Ейткен і його американський колега Ендрю Вайлі, а також гайанська актриса й письменниця Полін Мелвіл, а ще його сестра Самін, яка завжди була йому ближчою за всіх інших, по черзі зізнавалися у своїй неприязні до неї, як це зазвичай роблять друзі, коли стосунки в людей псуються, тому він вважав, що цього не варто брати близько до серця. Та й він також кілька разів спіймав її на брехні, і це його сильно вразило. За кого вона мене має? Вона часто набирала невдоволеного вигляду і дивилася кудись у далечінь понад його плечима, розмовляла з ним так, гейби зверталася до якогось привиду. Його завжди приваблював її інтелект і здоровий глузд, який нікуди не дівався, а також фізична врода -водоспад золотисто-каштанового волосся та широка повногуба американська усмішка. Проте вона була якоюсь загадковою, й іноді йому здавалося, що він одружився з незнайомкою. Жінкою в масці.
Тієї післяобідньої пори їхні особисті стосунки відійшли на задній план. Того дня по вулицях Тегерана крокували юрби, несучи плакати із його обличчям, зображеним із виряченими очима, схожими на обличчя трупів у «Птахах» Гічкока — з почорнілими, кривавими, подзьобаними птахами очними яблуками. Сьогодні вони переймалися іншим: невеселими валентинками, бородатими чоловіками, закутаними жінками і злісним старим, що помирав у своїй затемненій кімнаті і з останніх сил намагався зажити собі ще більше темної слави. Після приходу до влади імам умертвив не одного з тих, хто допоміг йому здобути ту владу, а також усіх тих, хто йому не подобався. Феміністів, уніоністів, соціалістів, комуністів, гомосексуалістів, повій, а також своїх колишніх помічників і заступників. У «Сатанинських віршах» зображено саме такого імама — імама, що перетворився на чудовисько, а його гігантський рот проковтнув власну революцію. Справжній імам ще й утягнув свою країну у безглузду війну із сусідами; загинуло ціле покоління молодих людей, і лишень тоді старий мусив схаменутися. Він заявляв, що укласти мир з Іраком — це все одно, що проковтнути ложку отрути, проте він усе ж таки її проковтнув. Відтак мертві повстали проти імама, і його революція стала непопулярною. Виникла потреба у згуртуванні вірних, і тут йому нагодилася книжка і її автор. Книжка — творіння диявола, тож її автор — диявол, і він уже має ворога, якого так потребував. А ось той автор у напівпідвальній квартирі в Іслінґтоні тулиться до все ще своєї, проте майже чужої, дружини. Це і був диявол, так необхідний імамові, що помирав.
Тепер же після закінчення уроків у школі він мав побачитися із Зафаром. Зателефонував Полін Мелвіл і попрохав її приїхати до Маріан, поки він навідуватиме сина. На початку 1980-х вона була його сусідкою по Гайбері-Гіллі — ясноока сердечна актриса змішаного походження, що жваво жестикулювала, завжди готова щось розповісти про Гайану, де один з її мелвільских пращурів зустрів письменника Івліна Во, познайомив його з тамтешнім оточенням і, мабуть, став, як вона думала, прообразом містера Тодда, старого божевільного простака, який силоміць притягнув Тоні Ласта в джунґлі і змушував у «Жмені праху» безкінечно читати вголос Діккенса; про порятунок свого чоловіка Анґуса з Іноземного леґіону, коли вона стала на воротях форту й голосила, допоки його звідти не випустили; про роль мами Адріана Едмондсона в телевізійному серіалі «Молоді». Вона мала славу непоганої комедійної артистки й витворила собі чоловічий образ, який «став настільки навіженим і жахливим, що мені довелося припинити його грати», казала вона. Написала кілька оповідань про Гайану. Вони виявилися навіть дуже непоганими, і коли вийшла друком її перша книжка «Перевертень», то їх геть усі хвалили. Цій непохитній, проникливій і відданій товаришам жінці він довіряв беззастережно. Прийшла одразу без зайвих слів, незважаючи на свій день народження та на своє несприйняття Маріан. Йому відлягло від серця, коли покидав Маріан у напівпідвальній квартирі на Лонсдейл-сквер, а сам їхав на Берма-роуд. Чудовий сонячний день, дивовижна зимова осяйність якого неначе докоряла геть не чудовим новинам, добігав кінця. В Лондоні у лютому діти зі школи повертаються вже затемна. Коли дістався до будинку Клариси й Зафара, то там уже чекала на нього поліція.