— Стій, треба Уразового огиря забрати.
Мухтаров не заперечував, мовчки віддав коня.
— Корисною людиною був би для нас Ураз, — мовив замислено Джура по дорозі. — І всі ті, кого він загітував, могли б стати добрими людьми.
До самого Алмалика він більше не вимовив ні слова.
Другого дня, рано-вранці, Джура почав лаштуватися в дорогу. Несподівано прийшов Натан, мовчазний і зажурений.
— Товаришу начальник, візьміть ось оце… — він простягнув Джурі невеличку торбинку.
— Що там? — спитав Джура.
— Ураз… Уразове добро… — Натан утер сльози. — Така людина, а його навіть без покрівця поховали. О, аллах, подаруй йому місце в раю…
У торбинці було кілька бронзових та срібних перстеників, кілька заушниць та дві золоті обручки.
— Усе, що лишилося, — сказав Натан. — Що не встиг продати.
Він подав Джурі, який саме сідлав коня, торбинку і довго стояв похнюплений. Потім таки не втерпів, спитав:
— Товаришу начальник, а що мені тепер буде?
Джура, не зрозумівши, стенув плечима.
— Товаришу начальник, дорогенький, не засилайте мене в Сибір, у мене ж бо й ватяного халата немає; був, та жінка з нього дітям безрукавки пошила…
— Який Сибір? Які безрукавки? — здивувався Джура. Я теж нічого не розумів.
— То ви мене не заарештуєте?
— А за віщо я тебе маю арештовувати? — перепитав, усе ще не розуміючи, Джура.
— Таж спродував, пограбовані речі, — признався Натан. — Внутрішньому ворогові допомагав. Зрозумійте, товаришу начальник, якось жити треба!.. П'ятеро дітей у мене, товаришу начальник, а з жінкою — шестеро душ…
— Ніхто тебе й не збирався арештовувати, — урвав його Джура. — Іди собі, ший свої чоботи.
— Щоб ви самі тільки радощі й достатки мали в своєму житті, товаришу начальник, — заметушився Натан, дякуючи крізь сльози Джурі. — Якщо не від мене, то від аллаха… — Він запнувся і поспішно додав: — Від нашої великодушної влади нехай вам відплатиться по заслугах!..
— Тільки ось що, — мовив Джура, передаючи мені торбинку з коштовностями, — Сабір запише все, що тут є, а ти поставиш свій підпис.
— Дякую, дорогий товаришу начальник. Дякую вам за все.
Я зайшов разом з Натаном у приміщення, щоб скласти акт про передачу міліції пограбованих коштовностей. Золоті обручки були схожі на ті, про які казала Уктам-яллачі…
Джури не було три дні. Зубов сказав, що він поїхав у Бештерак. Уранці четвертого дня, коли ми з кількома міліціонерами вирядилися на стрільбище, я побачив на шляху двох вершників. І майже відразу впізнав обох: на одному коні їхав Джура, на другому сиділа Уразова вдова. Джура тримав на руках Уразове дитя.
Восени у нас стало ще більше клопотів. Відомості, що надходили з кишлаків, були дедалі тривожніші. Басмачі несподівано змінили тактику і перестали нападати великими загонами. Чи то їм забракло сили, чи, може, готувалися до якогось серйознішого наскоку — важко сказати. У Чадаку вони вбили молодого хлопця, вчителя, що, як і я, приїхав за путівкою комсомолу. Тільки день і встиг попрацювати з дітьми. У Тангатопди порізали всіх, хто здавав державі поставки. Ще в якомусь кишлаку зарубали кореспондента ташкентської газети, а тіло скинули з урвища. І такі звістки надходили звідусіль.
Крім того, дороги розгрузли після дощів, проїхати по них було неможливо, в кишлаках псувалася садовина й городина, які ніхто не вивозив. Та й арбакеші побоювалися рушати в дорогу без охорони. Кожну валку з чотирьох-п'яти гарб супроводжували один-два міліціонери. Час від часу й нам доводилося брати участь у конвої.
Вільного часу, отже, в нас майже не було. До того ж за наказом Зубова співробітники ДПУ і міліціонери повинні були чимало часу віддавати навчанню, всіляким тренуванням і військовим вправам. Я мав додаткове навантаження — навчав грамоти неписьменних. Таких було чимало, але далеко не всі хотіли вчитися, декотрі ухилялися від навчання, шукали будь-якого приводу, щоб не піти на заняття. Тоді Зубов наказав повісити над дверима нашого управління гасло: «Той, хто не вчиться — внутрішній ворог!»
Гасло видалось мені надто суворим, і я попросив замінити його іншим, трохи м'якшим, проте Зубов не погодився. Та з часом люди звикли до того гасла і перестали його навіть помічати.
Я призвичаївся до свого нового місця, а робота мені навіть почала подобатись. Я навчився стріляти й орудувати шаблею. Тільки Уразів огир спершу завдавав мені клопоту. Цілий тиждень після загибелі хазяїна він не торкався їжі. Очі його поблякли. Звичайно кінь стояв, опустивши голову, й не ворушився. Коли я заходив до стайні, нашорошував вуха, кидав на мере тривожний погляд і знов опускав голову. Я вперше оце бачив, щоб кінь так тужив по своєму хазяїну.