— Не забувай нас, пиши, — нагадав батько.
Кивнувши головою, я вийшов з дому.
— Стривай, стривай! — закричала мені навздогін мати. — А це я для кого пекла?!
Вона винесла мені клуночок з перепічками й богирсаками і, плачучи, ще раз обняла мене.
— Ну, досить, мамо! Я ж бо не на війну іду! — нарешті спромігся сказати я.
— Так, так, синку… — погодилась мати і хотіла іще щось сказати, та я рішуче урвав прощання, що й так уже затяглося.
Того самого дня десятеро міліціонерів верхи на конях вирушили в дорогу. З ними їхав і я.
У ті далекі часи в Алмалику не було ні фабрик, ні заводів, як тепер. Кишлак, яких чимало. А проте Алмалик був не звичайний кишлак, у ньому жило чимало люду, славився він і своїм базаром. Батько мені казав, що Алмалик стоїть якраз на перехресті давніх торговельних шляхів і саме через нього дороги з Ташкента й Туркестану пролягають в одному напрямку на Ош, Кашгар і Китай, а в другому — на Уратюбе і Кабул. Саме в цих місцях зустрівся колись зі своїми дядьками вигнаний із Самарканда правитель Бабур, збираючи сили для боротьби проти династії Шайбані. Але все це, як то кажуть, було, та за водою пішло. Тепер ніщо тут не нагадувало про колишні війни та походи. І все-таки вже в день мого приїзду Алмалик стало зрозуміло: кишлак живе неспокійним життям. У високих і присадкуватих, напівкам'яних, напіввалькованих будинках рано гасили світло, глибока темрява і цвинтарна тиша, від якої тривожно стискалося серце, оповивали оселі, за стінами яких невідомо що діялося. Ніхто не знав, яку нову моторошну звістку принесуть уранці після нічного чергування міліціонери.
Нас зустрів начальник Алмаликського ДПУ Костянтин Олексійович Зубов. Це був середній на зріст, кремезний чоловік років п'ятдесяти, з будьоннівськими вусами.
— Чудово! — мовив він, ознайомившись із документами міліціонерів. — Ви нам дуже-дуже потрібні! А тобі кого, хлопче?.. — обернувся начальник до мене.
Я подав путівку. Перечитавши її кілька разів, він прискіпливо оглянув мене з голови до ніг. Мій вік і зовнішність, мабуть, його не втішали… Він почухав потилицю, покрутив вуса і сказав:
— Ну, що ж! Нічого не вдієш! Посидь ось тут, почекай. А ви, джигіти, ходімо зі мною!
Міліціонери вийшли слідом за ним. Я лишився сам у кімнаті й заходився по ній роззиратися. Втім, мені нічого іншого й не лишалося робити. До того ж мене й справді зацікавило приміщення, де я відтепер мав працювати. Насамперед мені впали в око два портрети, що висіли на стіні, — Леніна і Дзержинського. Примружені очі Леніна дивилися так, що хоч би де ти сидів у кімнаті, погляд твій неодмінно зустрічався з ними.
Під портретами на стіні було почеплено гасло, написане великими кривулястими літерами: «Радянська влада — це влада народу. В. І. Ленін». «Треба буде переписати», — майнуло в думці. Нам у комітеті часто доводилося писати такі гасла, і в мене вони завжди виходили гарно.
На стінах кімнати не було більше нічого. Та, власне, і в самій кімнаті, крім стола, накритого газетами, трьох-чотирьох стільців і відра з водою, що стояло ще на одному стільці в кутку кімнати. «Тепер і мені доведеться пити воду з цього відра, — подумав я, та одразу ж і засумнівався. А чи доведеться? Хіба що, як не вб'ють у сутичці».
Серце моє тенькнуло на цю думку. Схотілося навіть сказати Зубову: «Пробачте, я зовсім нездатний для такої роботи. Відпустіть мене додому». Та я вгамував свою збентеженість. «Чого ж ти тоді їхав сюди? — дорікнув собі і вирішив: — Що написано на роду, того не об'їдеш і на льоду!»
Скільки я ще сидів отак, поринувши в думки, не знаю. — Та раптом до мене долетіли якісь невиразні голоси. Потім почувся тупіт кінських копит і десь поряд заголосила жінка. Я визирнув з вікна у двір і побачив, як поскакали кудись міліціонери, що приїхали разом зі мною. Проте з ними не було ніякої жінки. Я сів на місце, та за хвилину знов почув плач. Хто ж це плаче? І де? Схопившись зі стільця, я прочинив двері. Поряд з кабінетом Зубова було ще двоє дверей. Прислухавшись, я зрозумів, що і плач, і невиразні голоси долинають саме звідти. «Допитують, — майнуло в думці. — Але невже б'ють? Якби не били, чого б вона плакала?» Я весь напружився. Терпіти не можу сварок, а вже про збиткування годі й казати. Жінка знов заголосила. Я втратив терпець. Невже вони катують людей?! Адже так роблять тільки басмачі, це всі знають. Але ж ми не басмачі! «Якщо вона ще раз закричить, скажу їм, що думаю», — вирішив я і вискочив у коридор. Ту ж мить знадвору ввійшов Зубов.
— Що, хлопче, знудився? — спитав і, прямуючи до своєї кімнати, вилаявся: — Мерзотники проклятущі, Тангатопди пограбували. Ану, заходь сюди!