Я мовчки став пробиватися крізь людське стовпище. Виборсавшися з нього, ми пішли спокійніше. Страхіття, яке ми щойно побачили, справило на нас гнітюче враження. Ми довго блукали вуличками, аж поки вийшли до міського муру. За версту від нього поблискувало дрібною хвилею озеро. Ми рушили до нього. Гавхар мовчки простувала побіч мене.
— Юрба, вона завжди така, — сказав я, згадавши останні хвилини ката. — Ні жалю, ні милосердя не знає.
— А такі, як він, мали те милосердя? — несподівано різко спитала Гавхар, блиснувши очима. — Адже вони до людей ставилися гірше, ніж до худоби. Ось такі й батька мого вбили. А матір зв'язали й у власному домі спалили.
Я навіть рота розкрив, почувши таке.
— Коли? За віщо? — спитав, не ймучи віри словам.
— Я себе теж і досі питаю: за віщо? — з гнівом проказала Гавхар, але за мить почала розповідати, що сталося з її батьками.
… Позаторік на кишлак налетіли басмачі. Хтось повідомив їх про засідання кишлачної Ради, і вони — мов сніг на голову впали: увірвалися в правління, пов'язали комуністів і тут-таки й постріляли. Батька Гавхар теж. Потім запалили їхній будинок і в полум'я кинули зв'язану по руках і ногах тітоньку Раїму, ще й пригрозили цілому кишлакові: «Хто ще посміє з більшовиком одружитись, теж заплатить головою.»
— Їх спіймали?
— Ні, — відказала Гавхар. — Поки прискакали червоні, вони зникли. А я тепер сирота, нікого в мене немає. Зрозумів? Отже даремно ти на людей набалакуєш.
— Пробач мені, — попросив я зніяковіло.
— Та нічого, — відказала Гавхар, знизавши плечима. — Звідки ти міг знати.
Кілька хвилин ми йшли мовчки. Я був вражений горем, що звалилося на плечі цієї тендітної дівчини, і водночас відчув, як моє серце сповнюється ніжністю і любов'ю до неї. Мені хотілося пригорнути її, поцілувати й приголубити. Сказати, що відтепер я завжди буду з нею.
Незабаром ми вийшли до озера, і обличчя Гавхар трохи просвітліло. Вона зняла свою куртку і перекинула через плече. Гнучке гілля плакучих верб, що росли на березі, сягало води. Ми сіли в затінку дерев. Гавхар точнісінько як у дитинстві сіла, схрестивши ноги, і задивилася на воду. Я спробував і собі сісти так само, але невдовзі ноги мені затерпли. А Гавхар і не ворухнулася. Сиділа замислена, втупившись поглядом в одну точку. Знудившись, я хотів був забалакати до неї, та вона не підтримала розмови, сказавши:
— Посидьмо хвилину мовчки.
Така хвилина могла в неї тривати й кілька годин. Про що вона думала в таку пору? Що бентежило її дівочу уяву? Я цього, звісно, не знав.
Так було й цього разу. Не спускаючи очей з мерехтливої поверхні озера, вона поринула в глибоку задуму. Багато чого хотів я їй сказати, багато про що спитати, але не зважувався порушити її усамітнення. Хтозна, де блукала вона зараз у своїй уяві: може, в Москві, якої я досі не бачив навіть уві сні, а може, в кишлаку, де минало її дитинство і де вона так трагічно втратила своїх батьків.
Повіяв холодний вітерець. Він розкуйовдив її коси, кинув пасмо на обличчя. Вона прибрала його, заклала за вухо, накинула куртку на плечі. Знов голосно закумкали жаби. Гавхар повернулась обличчям до мене.
— Пам'ятаєш нашу джіду над річкою? — спитала вона нараз.
— Пам'ятаю, — відповів я. — От тільки й досі не збагну, як це ти примудрилася впасти там з дерева.
Гавхар засміялася.
— Це сталося не там, а в саду твого дядька Алі. Я джіду в нього крала.
— Навіщо ж її красти, адже вона росте на кожному кроці.
— Так то звичайна. А мені потрібна була чілан-джіда, яка росла тільки в твого дядька. Мати запарювала її й пила, казала, дуже корисно для здоров'я. Я й раніше паслася там, і ніхто нічого не помічав. А того дня до саду зайшов дядько Алі. Я його спершу не побачила. Коли чую, ніби хтось кетменем землю копає. Глянула — твій дядько. Я мало не знепритомніла від переляку, втратила рівновагу й зірвалася з дерева. Аби на землю впала, нічого б не було, я і з вищих дерев стрибала. Так треба ж було прямо на кетмень упасти.
— Якби ти мені сказала про джіду, була б твоя нога ціла.
— Соромно було казати. А крім того, твоя мати в той день — я сама бачила — ціле сито джіди несла від дядька Алі.
Я погладив руку Гавхар. Вона нічого не сказала, тільки зітхнула легенько. Незабаром сутінки огорнули землю, на небі спалахнули зорі. Сяйво місяця кинуло перші срібні тіні на гладеньку поверхню озера. Не знати звідки долинула пісня. Слів не можна було розібрати, проте співати її могла тільки щаслива, сповнена світлих надій людина.
— Гарно співає, — завважив я. — Ти чуєш?