— Гарно, — погодилася Гавхар. — Я вперше чую цю пісню. Підійдемо ближче?
Ми рушили берегом озера. Попереду виникла чиясь тінь, і ми зрозуміли, що то і є співець. Підійшли ближче. Чоловік нас не бачив, він співав, не припиняючи роботи, розбирав кетменем запруду, щоб пустити воду на поле.
— Стій, — зупинила мене Гавхар. — Послухаємо звідси. Не будемо заважати.
Пісня змовкла, а ми все стояли в затінку, поки чоловік рушив і зник у темряві.
— Гарно співав, — повторила Гавхар. — Це, мабуть, справді щаслива людина. А ти щасливий?
Я розгубився і, замість відповіді, спитав її:
— А ти?
— Дуже! — видихнула вона гаряче і повторила: — Дуже щаслива!
— Я теж.
Вона взяла мене під руку, і її долоня обпекла мене мов вогнем.
Коли ми повернулися до міста, було вже пізно. Біля будинку міськкому Гавхар зупинилася.
— До побачення, — простягнула руку.
— Завтра побачимось? — запитав я з надією.
— Ні, післязавтра.
— Чому?
— Завтра я їду в Хазарасп. Треба умовити батька моєї подруги, щоб відпустив її з нами до Москви. Післязавтра повернуся.
— Я тебе чекатиму на цьому місці, — мовив я, міцно стиснувши її руку.
Гавхар зникла за дверима, а я, глибоко зітхнувши, побрів пустельною вулицею. Я навіть не знав, куди мене несуть ноги. Одне усвідомлював — на мене, не знати звідки, звалилося несподіване щастя. Воно затьмарювало мені розум, обертало на рідне й дороге це чуже місто з курними кривулястими завулками, злиденними халупами, проваленими дувалами, хирлявими від браку вологи деревами, з його тривожним життям. За один-єдиний вечір усе довкола наче від доторку чарівної палички засяяло небаченою красою.
Я брів безгомінними вуличками, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку, і на місці розвалених мурів зацвітали сади, на місці злиденних халуп підводилися чарівні палаци в затінку розлогих дерев. «Післязавтра я її побачу, — повторював я подумки. — Післязавтра ми знову будемо разом. І взагалі відтепер завжди будемо разом. Завжди!… Невже це правда? Невже так воно й буде?!»
Я промовляв пошепки ці слова, і сам їм не вірив. Бо це був немовби сон, дивовижний, чарівний і водночас схожий на живу реальність. Я жадав, щоб той сон ніколи не кінчався, а за мить жахався, що він ось-ось урветься, і в розпачі, звертаючи погляд до всіяного зорями неба, благав милосердя і допомоги.
Поблизу ханського палацу, де тепер містилася міськрада, мене зупинив чийсь хрипкий голос:
— І не соромно тобі, хлопче? Такий молодий, а набрався, мов справжній п'яничка.
Я прокинувся від своїх мрій і побачив старого чоловіка з мисливською рушницею, що стояв тут на варті.
— Я не п'яний, — заперечив я, вражений підозрою.
— Ану дихни! — Старий мало не ткнувся мені в обличчя своїм носом.
— Ху-х! — видихнув я.
— Гм, справді не схоже, щоб пив, — заспокоївся старий. — Я теж, коли на варті, навіть думати про це собі не дозволяю. Хіба можна?! Адже під моїм захистом, можна сказати, вся влада перебуває. Ну а коли не на варті, то не гріх і хильнути. Особливо, якщо є якась нагода. А в мене якраз вона є: син мій, щоб ти знав, збирається в Москву їхати.
— У Москву? — перепитав я, не приховуючи свого подиву.
— Так. Може, ти його знаєш?
— Ні, не знаю.
— А ти сам хіба не з Хіви? Бо тут мого сина всі знають. Невже не чув про мисливця Джуманазара?
— Та чув-чув, — піддався я, побачивши, що старий починає гніватись.
— Ну а коли чув, то знай, що я його батько.
— А чого ж він їде до Москви?
— Учитись їде! — мовив з гордістю старий. — Післязавтра виряджатиму його. Іще дванадцять чоловік, крім нього, їхатиме.
Мені кортіло сказати, що я теж їхатиму з ними, але щось мене втримало.
— А от ти, хлопче, скажи мені, на кого йому там варто було б учитись?
— Не знаю.
— Оце ж і він не знає. Думав-думав, на чому зупинитися, а тоді каже: «Кондуктором буду». — «Дурень, кажу я йому, невже в таку далину треба їхати, щоб на кондуктора вчитись?! А я так думаю, якщо вже до Москви їхати — то тільки для того, щоб у самого товариша Леніна вчитися. Оце найкраща наука! Не послухаєшся мене — не дам тобі свого благословення», — сказав я йому. Правильно зробив, га?
Старий був страшенно вдоволений своєю мудрістю. Насупивши брови й стенувши плечима, він кинув наостанку:
— Ну, годі балакати. Іди собі, і не зупиняйся на півдорозі. Ні, постривай!..
З мішка, що лежав біля порога, він витяг чималу диню, дістав з-за халяви чобота довгий ніж, розкраяв диню на скибки і найбільшу простягнув мені.
— На, погамуй спрагу!
Я взяв скибку і рушив додому. Диня була дуже солодка і соковита. Коли я вже був десь на розі вулиці, знову почувся голос старого: