До Хіви повернувся удосвіта, віддав поводи тітоньці Султанпаші, а сам шмигнув до своєї кімнати і, не роздягаючись, упав на кошму. Побачивши в якому я стані, стара — спасибі їй — не намагалася мене розпитувати, не пробувала мені співчувати. А в голові в мене пекучою жариною жевріла одна думка: «Якщо вони могли таке вчинити, значить, немає в їхніх серцях ні жалю, ні милосердя».
Коли вранці другого дня, перемагаючи біль у голові, я продер очі, біля мене сидів Лойко.
— Оце так ти готуєшся в дорогу? — спитав він.
— Пізно ліг учора, — відповів я, навіть не спробувавши всміхнутися. — В Ургенч їздив.
— Знаю, — мовив він. — Це ти добре зробив, що книжки привіз. Вони тобі згодяться.
Я промовчав. Потім підвівся і вийшов у двір. Не поспішаючи умився. Повертатись до кімнати не хотілося, наче в тому, що сталося в Ургенчі, був винний саме Лойко. Насамкінець, зціпивши зуби, зайшов до кімнати. Господиня принесла дві миски кисляку. Я майже не їв, сидів мовчки, наче мені язика відтяли.
— Виїдете попівдні. Дістанетесь до Чалиша, звідти човном до Аральського моря, а від Аральська до Москви поїздом. Це найкоротший шлях.
Лойко допив свій кисляк і мовив:
— А я тобі дещо приніс на дорогу. Від моїх юних літ залишилося. У Москві тобі згодиться. Якби оце батько твій був живий, порадів би він з твоїх новин…
— Навряд чи порадів би, — відказав я, тяжко зітхнувши. — Може, навпаки, засмутився б гірко…
— Що сталось, Бекджане? Чому ти так говориш? — насторожився Лойко.
— А хіба може радіти людина, в якої конфіскували і сплюндрували рідний дім?
— Що ти маєш на увазі? Чий дім сплюндрували?
— Мій.
— Що-о?! — Лойко підвівся з місця. — Хто це зробив?
— Ваші більшовики! — кинув я йому майже зловтішно.
— Мої більшовики?! Що ти мелеш, Бекджане? Ти при своєму розумі?
— Я при своєму розумі, а про інших нічого не можу сказати.
— Постривай, розкажи мені що сталося, — попросив він. — Тільки все як було!
Я переказав йому, що побачив учора в Ургенчі. Лойко аж побілів од гніву. Єдине, про що я йому не сказав, то це про дядьків лист. Не хотів його вплутувати до цієї історії.
— Це просто неймовірно! — вигукнув Лойко, стиснувши кулаки. — Ну, таких «більшовиків» ми скоро позбудемось. А ти, Бекджане, тримай себе в руках. Будинок з усім майном повернемо тобі. Твій батько ніколи не був нашим ворогом. Може, часом він нас не розумів… Але постривай… — Він замислився на мить, а тоді запитав: — А як же твій дядько, невже він тобі нічого не повідомив?
— Ні, - відповів я зашарівшись.
Та Лойко, очевидно, не звернув на це ніякої уваги.
— Знаєш, що я оце згадав? — мовив він, насупивши брови. — У Чалиші теж були подібні випадки. Тепер — в Ургенчі. Чи не пов'язані вони якимсь чином поміж собою?
Я знизав плечима.
— Гаразд, сподіваюсь, ти не передумав через це їхати. Головне — тримай себе в руках. Ми неодмінно все з'ясуємо. І винних покараємо. — Він ступив крок до дверей: — За годину зустрінемось у міськкомі комсомолу.
Лойко зачинив за собою двері. Після його слів на душі в мене трохи відлягло: «Ну, справді, хіба він винний?! Такі, як він, не могли докласти рук до того, що сталося в Ургенчі!» З цією думкою я підвівся з місця і підійшов до стільця, на якому лежав чималий згорток. Розгорнувши газету, я побачив, що це форма інженера, в якій Лойко колись заходив до нас. Костюм був майже новенький, лише рукави та комір були трохи потерті. Я надів піджак — наче на мене шитий.
— Ой, як гарно! — похвалила господиня, зазирнувши до мене через вікно. — Бачу, дуже він тебе любить, цей урус.
— Я його теж люблю… Цей чоловік був другом мого батька.
— Нехай йому щастить у житті. Послухай, синку, — зашепотіла тітонька Султанпаша з таємничим виразом обличчя. — А що Ленін — він теж урус чи, може, наш, правовірний? Ну, скажімо, татарин?
— Урус, урус, — сказав я, насилу стримавши усміх.
Старенька замислилась, примруживши очі. Потім, важко зітхнувши, проказала:
— І чого воно так сталося, що аллах урусів не сотворив мусульманами?!