— А вам було б добре, коли б вас аллах обернув на невірну?
— Вай-вай, не доведи господи такого ніколи!
Посміявшись у думці з простодушної жінки, я заходився пакувати в дорогу свої речі.
— Де ти пропав? — задерикувато спитала мене Гавхар, щойно я ступив на поріг міськкому комсомолу. — До речі, ми будемо їхати через Чалиш. Уявляєш?!
Я дивився на Гавхар, неспроможний відвести від неї очі, й був певен, що ніколи в житті не бачив такої красуні. Охайна суконька в блакитну смужку, білі черевички на невисоких підборах, килимова тюбетейка з білими квітами, — усе тільки підкреслювало її вроду. Цупка чорна коса лежала на грудях, друга спадала на спину. Прямо в душу мені дивилися її приязні, усміхнені, іскристі очі.
— Ти що, язика проковтнув? — спитала вона грайливо.
— Та ні, просто я вже чув про це, — пробелькотів я, соромлячись свого закоханого погляду. — А ти так і поїдеш, у цій сукні?
Вона збентежено оглянула себе і, примруживши очі, спитала:
— Тобі не подобається?
Я всміхнувся, а тоді цілком серйозно запевнив:
— Дуже подобається.
— Правда? — зраділа Гавхар.
— Правда, дуже подобається.
Вона зашарілась і, не знаючи, як приховати свою зніченість, почала накручувати на палець кінчик коси.
— Тільки стережися, щоб тебе по дорозі не вкрали, — пожартував я.
— А ти ж для чого? От і стережи! — Вона сховала була очі, похиливши голову, та, не втримавшись, голосно засміялась. — Ну, ходімо швидше, бо запізнимося.
Збори нашої групи були короткі, але урочисті. У великому залі міськкому зібралися родичі й друзі тих, що від'їжджали, комсомольські й партійні активісти. Кожного з нас відрекомендували присутнім, так і ми перезнайомилися поміж собою. Було нас, майбутніх москвичів, усього тринадцять чоловік — п'ятеро дівчат та вісім хлопців: двоє туркменів, один каракалпак, решта узбеки. З-поміж дівчат, здається, теж одна була туркменка, інших, крім Гавхар, я вже й не пригадую. Після знайомства першим виголосив промову секретар міськкому комсомолу, потім Гавхар. Від імені майбутніх студентів вона обіцяла сумлінним навчанням виправдати довір'я комсомолу. Наприкінці зборів із зворушливим напученням виступив Лойко. Не пригадую вже, що саме він тоді говорив, але учасники зборів гаряче аплодували і йому, і нам; хтось із присутніх у залі плакав.
Нарешті збори скінчилися, я підійшов до Лойка, і ми обнялись на прощання. «Був би живий батько, він і справді порадів би моїй удачі», — подумав я, а Лойко сказав:
— Не забудь листа написати, як приїдеш. І взагалі пиши про все, нічого не приховуй. Розумієш, я тепер тобі немов батько.
— Спасибі, — відповів я, насилу стримавши сльози.
— Щасливої тобі дороги, Бекджане!
Перший, кого я побачив надворі, був вартовий, що напучував мене серед ночі. Він гаряче втовкмачував щось напрочуд схожому на нього самого джигітові, в якому не важко було вгадати його сина.
— Бекджане, це тебе кличуть? — спитав нараз Лойко, показавши в бік воріт.
Я озирнувся й побачив тітоньку Султанпашу, що тримала в руках величезну миску, обв'язану шматком білої тканини. Я підбіг до неї.
— А ви, тітонько, що тут робите?
— Їжу тобі на дорогу принесла. Там на гарбі ще клуночок з богирсаками…
— Ну, навіщо було турбуватися… — пробурмотів я розгублено. — Велике спасибі.
— Хай легкою буде ваша дорога, дитино.
На очі тітоньки Султанпаші набігли сльози, вона втерла їх і зашепотіла слова молитви:
— О аллах, зглянься, як над своєю власною дитиною…
З вулиці почувся голос Джуманазара, що закликав усіх сідати на гарби. Нарешті прикрашена червоними прапорами валка з п'яти гарб рушила в напрямку на Чалиш.
До кишлаку ми дісталися надвечір, червоне кружало сонця вже пірнуло в зарості джіди на його околиці. І ніщо тут начебто не змінилося, відколи я покинув ці місця, все було таке знайоме й близьке, наче я його бачив учора. Низенькі дували, пласкі очеретяні дахи, гладенько вимазані рідкою глиною, клапті полів, розкидані довкіл на чималій відстані один від одного, — усе це немов простягало до мене руки, немов торкалося моєї душі. І тільки в центрі кишлаку, над бляшаним дахом якогось будинку, тріпотів червоний прапор, що його тут колись, природно, не було. Біля цього будинку ми й зупинилися. Відразу ж довкола нас зібралося чимало людей. Гавхар зникла в тій юрбі, і тільки зрідка її голос, схожий на дзвіночок, вирізнявся з-поміж загального гамору. Я сидів на гарбі, не знаючи, злізти мені з неї чи ні. Серед людей, що оточили нас, часом я ніби впізнавав когось, та переважна більшість здавалися мені чужими й незнайомими. Втім, один старий чоловік підійшов був до мене впритул, якийсь час придивлявся до мого виду, а тоді спитав: