— Хто хоче лишитися живий, хай притримає і руки, і язик! — сказав якийсь важний басмач у папасі, ховаючи в кобуру п'ятизарядний пістолет.
Глянувши на нього спідлоба, я скам'янів. Це був той самий чоловік, що привіз був мені листа від дядька. Проходячи повз мене, він зиркнув у мій бік, і очі йому рогом полізли:
— Хо-хо, і ти попався? Виходить, даремно Алібек виряджав мене з листом до тебе?!
Я похнюпив голову. Згадалися розмови з Лойком, дядько Алі, його лист до мене. А що коли він теж тут?! Та ні, бути цього не може. Що спільного в нього з цими зарізяками? Міркуючи про все це, я немов у лихоманці почав придивлятися до басмачів. Дядька серед них не було. Чи радіти мені з цього, чи сумувати — я не знав. І так і сяк — погано. Проте в серці все-таки зажевріла іскрина надії і, трохи посміливішавши, я поглянув на зграйку дівчат, відшукав очима Гавхар. Вона була бліда як крейда, губи її безупину щось шепотіли. «Ні, — мовив я подумки, — вони їй нічого не зроблять, коли що — до землі вклонюся, аби тільки не чіпали». Відчувши, мабуть, мій пильний погляд, Гавхар повернулася в мій бік. Я моргнув їй, мовляв, «тримайся!»
Басмачі посідали в сідла. Один нахилився до Гавхар, щоб підняти її на круп коня поперед себе, та вона мало не вкусила його за руку. Решта дівчат також воліли йти пішки. Вершники оточили нас з усіх боків і погнали в пустелю. Від тієї хвилини, коли на вершечку пагорба замаячіла постать першого вершника і заплакала котрась із дівчат, минуло небагато часу, але всі ми наче подорослішали. Навіть дівчата йшли мовчки, з руками стиснутими в кулаки і зціпленими вустами.
Наближалися сутінки. Річка лишилася далеко за нами. Гавхар з тугою обернулася назад. Я й собі кинув погляд у той бік. Наш човен лежав на борту, немов поранений кінь. Двоє басмачів намагалися витягти його на берег за допомогою довгої линви, але не змогли зрушити з місця. У променях призахідного сонця на піщаному березі виднілося тіло Джуманазара. Він лежав, розкинувши руки, а обличчя його здавалося звідси яскраво-червоним.
Щось підкотилося в мене до горла. Я перевів погляд на Гавхар, в очах у неї стояли сльози.
— Ідіть, ідіть! Чого зупинилися?! — гарикнув басмач, під'їхавши до нас і змахнувши канчуком.
Ми поплентали далі. Куди вони нас женуть? Що наготувала нам доля.
Десь близько півночі ми опинилися в якомусь чагарнику. Іти далі не було сили, губи у всіх потріскалися від спраги.
— Мамате! — раптом гукнув когось басмач у папасі і зліз з коня.
Ми теж зупинилися. Котрась із дівчат відразу впала на пісок. Гавхар підбігла до неї.
— Води! — попросила дівчина, насилу ворушачи губами.
— Зараз ти не воду, а шербет питимеш! — вишкірився якийсь басмач.
— Заткни пельку, коростявий пес! — урвав його другий. — Своїх дітей не маєш, то і з чужих збиткуєшся?
Він опустився на коліна біля Гавхар і простягнув їй невеличкий боклажок, відв'язавши його від пояса.
— Пийте.
З чагарів вийшов чоловік з каганцем у руці.
— Чого так пізно?
— Сутужно було, — відповів басмач у папасі. — З вашими киргизами побили горщики. Зате красунь добули.
Чоловік з каганцем підійшов до нас, обдивився всіх по черзі, і обоє мовчки повернулися назад.
— А шмаркачів навіщо притягли?
— Один — Алібеків небіж.
Мене наче по голові вдарило. Серце закалатало в грудях, нашорошивши вуха, я став прислухатися до їхньої розмови.
— Навіщо він йому? — спитав Мамат.
— У Алібека більше нікого з рідні немає. Може, забере з собою.
Мамат промовчав.
Тепер мені багато чого стало зрозуміло. Виходить, дядько все-таки з ними! Але коли він до них прибився!
I де він зараз? На всі ці запитання я тільки згодом дістав відповідь. А тоді… тоді в мене аж голова тріщала від думок, що вирували в ній.
— Бекджане, — раптом почув я шепотіння Берди. — Як ти гадаєш, Джапак утік чи ні?..
— Не знаю. А що таке?
— От якби нашим повідомити про цю зграю… Може, спробуємо втекти?
— А дівчата? — заперечив я.
Берди замислився і замість відповіді скрушно похитав головою.
Як не крути, з дівчатами далеко не зайдеш. А покинути їх — теж не годиться…
— Знаєш, Берди, — сказав я, — найкраще, якби спробував утекти хтось один. Може, до світанку не помітять і не кинуться шукати.
— Ти чи я? — спитав Берди.