— Ти! — мовив я не роздумуючи.
Залишити Гавхар одну мене не примусили б і під загрозою смерті.
Берди посидів хвилину мовчки, а тоді підійшов до басмача, якого поставили нас вартувати і щось йому сказав, кивнувши в бік чагарів.
— Байстрюк! — визвірився на нього вартовий, — Нажерся якоїсь гидоти, а тепер скиглиш. Усі оно сидять спокійно!
Берди, зігнувшись у попереку, простогнав йому ще щось.
— Іди вже. Тільки заткни свою пельку. Он у той бік іди, — пробурчав вартовий і розв'язав руки Берди. — Та довго там не стирчи, виплодку.
Берди поплентав у той бік, куди показав басмач, і зник у тіні чагарника.
«Хоч би встиг вій далі забігти! Хоч би не кинулись вони за ним одразу!» — бурмотів я, то звертаючи очі до неба, то переводячи погляд на вартового, який нібито задрімав. Раптом він здригнувся, підвів голову, зиркнув у наш бік і, не побачивши Берди, гукнув — Ти що, здох там, байстрюче? Озовися!
Чагарі мовчали.
— Якщо заснув, то я тебе вмить підніму!
Басмач підвівся, похитуючись побрів до чагарників і раптом загорлав:
— Утік, собака! Уті-ік! Гей, хто там є, сюди!
На його крик прибігли кілька басмачів.
— Хто утік? Що сталося?
Поки вартовий, затинаючись, белькотів їм щось на своє виправдання, мене схопив хтось за лікоть і поставив на ноги.
— А я вже злякався, що це ти чкурнув, — мовив мій знайомий басмач у папасі. — Від нас ніхто не втече! По конях, джигіти! Знайти голодранця!
Басмачі поскакали, а Гавхар, підсунувшись до мене, зітхнула стривожено:
— Спіймають вони його!
— Може, й не спіймають… Якщо встиг далеко забігти, — спробував я її заспокоїти, а в самого серце загупало в грудях від тривоги за товариша: навряд чи здатна людина пішки, серед голої пустелі, втекти від десятка вершників…
Минуло чимало часу. Потім безмовна пустеля здригнулася від пострілів. Хтось зойкнув розпачливо. І знов запанувала тиша.
— Верди… — шарпнулася Гавхар і заплакала безгучно. Загибель товариша позбавила нас останньої надії. Тим часом з полювання на Берди повернулися басмачі, і вартовий, що стеріг нас, зиркнувши на мене, вишкірився:
— А в тебе, сучий сину, не болить живіт?!
— Заткнись, бандюго! — просичав я злісно.
— Ти ба, в нього, виявляється, голос прорізався! — Басмач ступив до мене крок. — Ти на кого гавкаєш, сучий сину?
— На тебе, тварюко!
Свиснув канчук, і різкий біль обпік мені щоку, аж іскри з очей посипалися. Злість надала мені відваги, і я щосили копнув басмача ногою в живіт. Той застогнав і гепнувся на спину.
— А ти міцний хлопець, виявляється, — сказав хтось, схопивши мов обценьками мій лікоть. Я озирнувся — знову він, дядьків посланець.
— Беку! Віддай його мені! — зарепетував басмач, підводячись з землі. — Ти ж бачив, як цей байстрюк мене вдарив, я йому за це голову скручу!
— Замовкни! — цитькнув на нього бек. — Це моя здобич. Веди його за мною!
Вартовий погнав мене в чагарі, супроводжуючи кожен крок брудною лайкою. Через півсотні метрів попереду заблимало світло каганця у вікні якоїсь мазанки. Таких халуп тут було кілька. Підвівши мене до однієї з них, басмач прочинив двері і, копнувши щосили ногою, штовхнув усередину.
— Якби не бек, не знаю що б від тебе лишилося, сучий сину!
Я упав, з розгону ткнувшись обличчям у пісок. Басмач підпер двері знадвору ломакою, і темрява обступила мене з усіх боків. Підвівши голову, я перевалився на бік. На більше не було сили. Десь у кутку халупи скреготнула сухим скрипучим голосом ящірка. Мене пересмикнуло від огиди, і, пересилюючи біль, я таки звівся на ноги. Обережно зробив крок, другий і наткнувся на стіну. Доторкаючись до неї плечем, обережно рушив уперед, шукаючи двері. Та не встиг зробити кілька кроків, як надворі знявся страшенний галас: дівочий плач зливався з благаннями про допомогу і брудною лайкою. Я зрозумів, що відбувається. Гавхар! Невже?! По шкірі в мене сипнуло морозом. Набрівши нарешті на двері, я почав молотити в них ногами. Та, мабуть, ніхто, крім мене самого, того молотіння не чув. Зойки дівчат не тільки не припинялися, а ще посилилися. Почулося чиєсь надривне ридання. І раптом розлючений голос басмача:
— Хапай її! Утече!
Тупіт ніг начебто наближався. І разом з ним дівочий крик:
— Не чіпайте мене, паскудники! Шакали!
Я похолов. Це був голос Гавхар. Що робити? Як їй допомогти?
— Гавхар! Не піддавайся, Гавхар! — загорлав я.
— Кусається, як ослиця! — зойкнув басмач. — Що ти її жалієш? За коси тягни, за коси!
— Та в неї сили, як у верблюда, — відповів йому другий. — Ну покинь, хай їй грець! Завтра дамо їй чосу.