— Куди це ми зайшли?
— Не знаю, — відповів я, не дивлячись їй у вічі.
Та в наступну хвилину ми майже водночас побачили, як праворуч удалині знову сяйнула якась смужка, схожа на лезо шаблі.
— Річка! Он там! — скрикнула Гавхар.
— То не річка, Гавхар, — заперечив я, поглянувши в той бік.
— А що ж?
— То марево.
— Марево?!
— Так, марево. Ми заблукали.
— А пагорби? Учора ж нас басмачі через них гнали!
— Мабуть, то були інші. Від тих, учорашніх річка була неподалік. А тут її немає. Виходить, учора ми через інші пагорби переходили.
Гавхар замовкла. Я теж мовчав, дивлячись на срібну смужку далеко праворуч. Що ж робити? Куди йти? Я ще раз обвів поглядом обрій від краю до краю: чекати порятунку не було звідки. Мертва пустеля байдуже лежала перед нами, не лишаючи надії на порятунок.
— Що ж робити? — з несподіваним роздратуванням спитав я.
— Іти, — враз відповіла Гавхар, немов чекала на це запитання.
— Куди?!
— Сюди! — Гавхар показала рукою ліворуч.
— Чому сюди? — Я вже не приховував свого роздратування, хоча й не розумів, що саме його спричинило.
— А ти згадай: вночі ми жодного разу нікуди не збочили, отже, йшли тільки на схід, бо ось воно сонце зійшло прямо поперед нас. Учора ж, коли басмачі погнали нас від річки, сонце сідало праворуч. Отже, річка має бути ліворуч.
В її словах була, якщо не логіка, то впевненість, а це теж немало. Звичайно, жодна річка не тече прямо як стріла, і, може, нам доведеться блукати не один день. Та заперечувати я не став, бо кудись же треба було йти.
— Ну, пішли? — спитала Гавхар приязно поглянувши на мене.
З виразу її обличчя я зрозумів, що моє роздратування не лишилося непоміченим.
— Пішли, — погодився я і поплентав слідом за нею.
Йти стало важче. Пісок розжарювався дедалі більше, а промені сонця били в голову так нещадно, немов ворожі шаблі… Та найгірше мучила спрага, до якої згодом додався й голод. Розтріскані губи боліли, як рана, повітря обпікало легені мов рідким вогнем. Я вже марив не стільки про річку, скільки про те, щоб якомога скоріше кінчався цей нестерпно спекотний день. Боліли набряклі ноги, кожен рубець чобіт, кинджалом втинався в ступні; здається, всім тілом я відчував кожну нитку і кожен цвяшок. Мимоволі думалося, що босоніж іти було б легше, та стягти чоботи з моїх розбухлих ніг зараз не змогли б і двоє сторонніх людей. Навіть халяви, здавалося, приросли до литок.
Про Гавхар я вже й не кажу. На її ноги з розтрісканими, закривавленими ступнями страшно було навіть дивитися. І все-таки найгіршою тортурою була спрага.
— Ти знаєш, — сказала, не витримавши, Гавхар, — якби мені оце хтось дав один ковток води, я б і за це була вдячна. Один-однісінький ковток, і я б уже трималася до самого вечора…
Я промовчав, але подумав, що і я б протримався. Тільки ж де його взяти, той один ковток?
— Про що ти думаєш? — зненацька спитала Гавхар.
— Та так, ні про що.
— А я про воду, — призналася Гавхар. — Цікаво, скільки людина за день може випити води? Відро вип'є?
— Не знаю. Відра, мабуть, забагато.
— А я б випила, — мовила Гавхар, прицмокнувши губами. — Ти пам'ятаєш, у нашому дворі був колодязь. Я з нього й корову нашу напувала. Мама сварилася: «Навіщо воду переводиш, нехай з арика п'є, нічого їй не станеться». Але наша корова з арика воду не пила, звикла до чистої, колодязної. Я сама їй діставала. Іноді витягну відро, а в ньому — жаби, великі-великі. Мати їх у молоко пускала, щоб не скисало. Молоко від них стає холодне як лід. Мабуть, і вода в колодязі така холодна через те, що там жаби живуть, правда ж?
— Не знаю, — відповів я, облизуючи губи. — Знаю тільки, що колодязна вода завжди смачна.
— От якби хоч один ковток… — Гавхар затнулася й випростала руку, вказуючи на щось.
Попереду із землі стирчало щось схоже на колючку. Ми кинулися до кущика. Я відламав гілочку і простягнув Гавхар. На місці зламу виступила крапелька рідини.
— На, посмокчи.
Гавхар мерщій сунула гілочку в рота і в ту ж мить скривилася і стала плюватися.
— Отрута!..
— Не вигадуй!
Я відламав ще одну гілочку і покуштував сам. Рідина і справді була гірка, немов отрута.
— Що воно за рослина? — спитав я.
— Не знаю, — відповіла Гавхар, утираючи рота долонею.
Я силкувався пригадати назву рослини, але нічого не спадало мені на думку. Батько, скільки я пам'ятаю, завжди збирав усіляке зілля, яким потім лікував хворих. Він і мене вчив розбиратися в травах. Багато чого я запам'ятав на все життя, але такої рослини — з колючими гілочками й жовтим листячком, з грубеньким стовбуром заввишки з чверть метра — я не знав. Знічев'я смикнувши той кущик, я, на превеликий подив, побачив, що пісок під ним раптом став кудись провалюватися і врешті решт утворилася якась дірка. — Гавхар! — гукнув я, нічого не розуміючи і разом з тим чогось остерігаючись. — Поглянь!