Выбрать главу

Я розплющив очі і побачив Гавхар, що сиділа поруч.

— Любиш поспати? — сказала вона, погладивши мене по щоці. — А я дуже рано встаю. Сьогодні, уявляєш, прокинулась і не можу збагнути, де я опинилася, навіть злякалася спочатку. Потім тебе побачила і душа на місце стала. Ну що, підемо?

— Підемо, — мовив я, підводячись.

— Сьогодні ми повинні вийти до людей.

Я промовчав. Нічні думки знов давали знати про себе. Я спустився в колодязь, дістав казанець з водою, плеснув на обличчя. Умившись і напившись, поставив казанець знову на дно колодязя і став чекати. Гавхар спитала:

— Ну чого ти чекаєш?

— Хай набереться, візьмемо з собою води.

— У чому?

— Як у чому, у казанці й понесемо.

— Так не можна.

— Чому? — здивувався я.

— А якщо такі, як ми, люди завтра прийдуть до колодязя, що буде? Недаремно ж хтось залишив тут посудину, бо не про себе одного дбав.

Я подивував з її нерозважливості, але не став опиратися.

— Гаразд, якось перетерпимо, — мовив двозначно і заходився закривати колодязь, щоб не замело піском.

Устромивши згори вчорашній кущик, — може, хтось іще зверне на нього увагу, — я повернувся до Гавхар, і ми рушили далі. Рушили, як то кажуть, світ за очі. Не пригадую, щоб колись іще в житті довелося мені так нестерпно тяжко в дорозі. Щось боляче стукало в голові, я насилу переставляв ноги. Зійшовши на якийсь не дуже високий бархан, я не витримав і впав на пісок. Гавхар сіла поряд, спробувала підбадьорити. Але мені здалося, що немає такої сили, яка могла б відірвати мене від землі. А може, я й сам уже цього не хотів. В усякому разі, на саму думку про дорогу, сповнену невідомості, серце моє стискалося, а в душі здіймалася злість на Гавхар, наче вона була в чомусь винна. Але в чому? Адже й вона була в тій самій скруті, що і я, і її голова розламувалася від нестерпно розпачливих думок. Я спробував побороти свою втому і, не знаю вже як, підвівся з піску. Ми рушили далі, та скільки не йшли, жодних ознак того, що річка десь неподалік, не було. Довкола нас поблизу і вдалині були тільки схожі на зміїний слід ланцюжки барханів, що під яскравими променями сонця часом видавалися річкою. А де та річка насправді, ми не могли уявити.

Раптом кілометрів за два попереду нас виник піщаний вихор заввишки з тополю. Крім піску, в ньому обертався якийсь предмет, щось схоже на чималу змію. За хвилину все це злетіло до самого неба і пропало з очей. Серце моє закалатало в тривозі, я зупинився й гукнув, не відриваючи погляду від смерчу:

— Гавхар!

— Це буря, Бекджане, — відгукнулася вона, і в її голосі також була тривога.

Більше ми вже не встигли сказати жодного слова, забагряніло небо, заревів вітер, щось із нелюдською силою вдарило мене у спину, збило з ніг, жбурнуло на пісок.

— Руку, дай руку! — скрикнула Гавхар.

Я став навкарачки й спробував посунутись до неї, але новий шквал розкидав нас у різні боки.

— Лягай! Гавхар! Лягай! — гукав я у розпачі.

Не знаю, чула вона мене чи не чула. Тоді я сам, затуливши долонями очі, впав долілиць на землю.

— Бекджане! Де ти? Бекджане!!!

Її голос ледь чувся за ревищем вітру, наче долинав з недосяжної далечі.

По тілу в мене, немов забігали мурахи. Я підвів голову. Тепер ще б тільки розплющити очі. Нічого не бачачи, не знаючи, що робитиму в наступну мить, я на превелику силу відірвався від землі. Та вітер не дав мені зробити жодного кроку, одна моя нога раптом опинилася в повітрі, друга — по коліно в піску.

— Гавхар! Де ти, Гавхар!? — закричав я не своїм голосом.

І знову, крім ревища вітру, ніщо не торкнулося моїх вух.

— Гавхар! — крикнув востаннє, тамуючи дрож, що пойняв усе моє тіло.

Відповіді не було нізвідки. Якусь мить я ще прислухався, а тоді, не в змозі стримати себе, заридав. Що тепер буде з нами? Що сталося з Гавхар? Більше ні про що я не міг думати. Вітер ревів не стихаючи, пісок скрипів на зубах, тисячами голок втинався в обличчя і руки. Що було далі, не знаю. Чи то вітер жбурнув мене знову на пісок, чи сам я, знесилений, похилився долі і знепритомнів. А коли розплющив очі, побачив, що лежу, по пояс заритий у пісок.