Скінчивши розповідь, Джапак поглянув на мене і наче згадавши щось, спитав:
— А де ж Гавхар?
Я не знав, що відповісти, і це стривожило його.
— Що сталося? Вона загинула?
— Ні, — пробелькотів я. — Була жива… тільки вона пішла…
— Куди? Як ти міг її відпустити?
— Вона не схотіла вернутися сюди. От і пішла…
Джапак замовк, і його мовчанка була страшніша від слів. А я не звапнувався підвести голову.
Нарешті Джапак спитав мене, і голос його був незвично глухий:
— В який бік вона пішла?
Я показав рукою. Червоноармійці вискочили на коней, і Джапак кинув мені з сідла:
— Мерзотник! Побачиш ти тепер Москву!..
На берег Амудар'ї я вийшов уже поночі. Перепливши на той бік, переночував у скирті соломи і вранці рушив далі.
Увечері наступного дня я був в Ургенчі. Двері нашого будинку були розчинені, але відчувалося, що хтось тут живе. Піднявшись на веранду, я побачив якусь стареньку жінку і гукнув її:
— Тітонько!..
Старенька запросила мене до хати. Удавши, що я вперше в цих місцях, я розпитав бабусю про все, що мене цікавило, і, відмовившись від вечері, вийшов на вулицю. Ноги самі привели мене на кладовище… Знайшовши батькову могилу, я впав на неї і дав волю сльозам…
Раптом хтось торкнувся мого плеча.
— Облиш, хлопче, — сказав чоловік. — Не муч себе. Смерть у кожного з нас в узголів'ї. Один помирає на день раніше, другий — на день пізніше.
Я підвівся з могили. Це був гробар.
— Твій дядько теж: приходив недавно сюди, — мовив він.
— Коли? — спитав я з надією.
— Учора. Приходив вклонитися померлим перед далекою дорогою.
— А куди він зібрався?
— Не знаю. Не сказав, — відповів гробар.
— Він ще тут?
— Якщо не помиляюся, у Джумабека він зупинився.
Я заквапився з кладовища і незабаром знайшов свого дядька. Гробар дав мені точну адресу. Ми пробалакали з дядьком за північ. Я розповів йому про все, що приключилося зі мною протягом останніх днів. А він повідомив, що через два дні за допомогою вірних людей в пісках Каракум має перейти кордон з Іраном.
— Якщо хочеш, ходімо разом, — написав дядько на папірці. — Там живе чимало людей, які знали твого батька. Більшовики не розтягли того, що тобі лишилося у спадок, я заховав усе що треба. Можна буде непогано жити й закордоном. Узбеки — торговий народ, я навчу тебе цього мистецтва. Аби тільки ти погодився.
Я погодився… І через два дні ми справді перейшли кордон…
— Відтоді минуло вже сорок років, — закінчуючи свою розповідь, сказав мій новий знайомий. — Для когось це могли б бути роки розквіту сил і здібностей. А для мене вони стали роками злиднів, несправджених мрій і каяття. Мій дядько, дарма що німий, був доволі спритною людиною, і якийсь час ми йшли непогано. Проте після його смерті моє становище гіршало з кожним днем. До комерції я так і не призвичаївся, а жити за щось треба було. П'ять років тому опинився в цьому місті. Працюю тут на телеграфі. У вільний час так і пориває в порт — послухати рідні мелодії. Адже та бідолашна жінка з Хорезма, земляки ми з нею. Послухаєш її, наче вдома побуваєш. Звичайно, тепер Хорезм дуже змінився, та коли я слухаю її спів, перед очима в мене він колишній, той, який я знав замолоду.
Старий замовк і після паузи сказав:
— Відчуваю, що я вас натомив своїми сумними балачками. Пробачте великодушно.
— Не пробачайтесь, — заспокоїв я його. А за хвилину спитав: — А яка ж доля Гавхар, ви про неї потім щось чули, чи ні?
— Чув, — радо відповів старий. — П'ять років тому зустрів я в Каїрі туристів з Узбекистану. Розпитував їх про батьківщину, про те і се, і раптом виявилося, що один з них знав колись Гавхар… Червоноармійці її тоді так і не знайшли. Кілька днів гасали по пустелі і повернулися ні з чим. Куди вона пропала? Що з нею сталося? Довго це питання непокоїло її друзів і знайомих. А десь через місяць вона сама об'явилася в Кунграді.
— У Кунграді? Яким чином? — спитав я, не приховуючи цікавості:
— Яким чином? Що вам сказати… Гавхар була не дівчина — вогонь! Так-так, вогонь! Людина, яких мало.
Старий замовк. Потім стенув плечима. Вибляклі очі були повні сліз.
— Ну, а тоді… — повів він свою розповідь далі. — Після нашої суперечки Гавхар пішла прямо на схід і під вечір набрела на колодязь. Там її й здибали вершники Дурди-клича. Тікаючи від басмачів, бідолашна дівчина на басмачів і натрапила. Вершники привезли її до свого господаря, а той вирішив взяти її за наймолодшу дружину. Гавхар погодилася, сподіваючись, що згода надасть їй можливість утекти. Так воно і сталося незабаром. Одного дня разом із старшими дружинами Дурди Гавхар пішла на річку купатися. А назад жінки повернулися без Гавхар, тільки вбрання її принесли та звістку про те, що дівчина втопилася. До самого вечора просиділа тоді Гавхар в очеретах, потім перепливла річку і напівгола постукала в двері якоїсь хатини на околиці Кунграда. Звідти повернулася до Хіви й навела червоноармійців на слід Дурди-клича. Наступного року вона таки поїхала на навчання до Москви і, вивчившись на лікаря, кілька років працювала в рідних місцях. А влітку сорок першого року знову поїхала вчитися, тепер уже в Ленінград, де й померла під час блокади…