Санько зрозумів, що Швайка недарма звертається саме до нього. Бо тільки він, Санько, мав би відчути, чи йде нині якась смертельна загроза з татарського боку. Ні, здається, все гаразд. Вони швидше ошелешені, ніж налаштовані на розправу. А коли так…
— Ще й як згодні! — відказав він за себе з Грициком.
— Тоді чого стовбичите? — гримнув на них Швайка. — Ану, вперед!
Молодь широким віялом полетіла в степ.
— А ми з тобою, шановний Абдулло-джан, візьмемося за багаття, — повів далі Швайка. — А заодно, коли твоя згода, і погомонимо, як водиться у добрих сусідів.
Абдулла на знак згоди схилив голову. Виявляється, цей відважний і щедрий уруський богатир, коли треба, може стати і обачливим. Аби молоді татари не заподіяли в степу чогось лихого двом його друзям — бо татар чи не вдесятеро більше, — Швайка взяв таким чином його, Абдуллу, почесним заручником. Що ж, він має рацію. За несподіваної уруської появи рука правовірних усе ще мимоволі тягнеться до лука. Але сьогодні, коли все геть переплуталось і не знати, де статарщений урус, а де зрусичілий татарин, — лук може тільки завадити. Втім, ні. Можна ж разом стріляти в дичину і таким чином довести, що істинно татарський лук б’є значно прицільніше від уруського.
Заярний з Кривопичком копирсалися в своїх саквах. Дичина дичиною, проте й вони з собою дещо прихопили. В’ялений судачок, з якого аж жир скрапує, копчена качка і медівки трохи. Хай не думають татари, що в них у плавнях їсти нічого!
Швайка з Абдуллою розіклали багаття біля вершини пагорба. Подував вітер і диму майже не було. Звідсіля вони добре бачили, як іде полювання.
— Гарно твій хлопець цілить, — похвалив Швайка кремезного татарчука, який щойно підбив стрепета.
— То Хасан, мій небіж, — обличчя Абдулли розпливлося в задоволеній усмішці. — Хоча твій теж непоганий. Он той, чорнявий.
— Ще б пак, — відказав Швайка. — Він ще з дитинства гарно стріляв по чужих садках…
А коли обидва пересміялися, Абдулла задумливо мовив:
— Садки… Колись мене пригощали уруськими черешнями. Нічого кращого відтоді я не куштував.
— Коли хочеш, шановний, то цього літа такого добра у тебе буде скільки завгодно, — запевнив його Швайка. — Чуєш, Левку, що я кажу? — гукнув він до Заярного, що з заклопотаним виглядом обнюхував чималий шмат в’яленої осетрини.
— Та що там ті черешні? — не відриваючись від свого заняття, заперечив Левко. — От у нас малина так малина! Півкозуба, бувало, вмолочу і все мало.
— Малина, — мрійно повторив Абдулла. — Я вже й забув, яка вона на смак.
— Знаєте, хто це такий? — нахилився до Абдулли Швайка. — Не сьогодні-завтра він стане воронівським підстаростою.
— О, — з повагою мовив Абдулла.
— То чом би вам замість того, щоб стежити одне за одним, та не жити разом як добрі сусіди? У гості їздити, торгувати… До речі, що ви робите зі своїми овечими шкурами? Мені казали, що в Києві нині дуже цінується смушок. А у вас же, мабуть, його стільки, що не знаєте, куди й дівати.
— Це правда, — згодився Абдулла. — Але…
— Ніяких але! Можете домовитися з Левком. Воронівці інколи їздять з товаром до Києва. То можуть по дружбі і ваші шкури прихопити. А коли у вас їх багато, то я поговорю з переяславським старостою Лемешем. Гадаю, він пропустить ваших купців через свої села.
— Леміш? Знаю такого. — В очах Абдулли зблиснули веселі вогники. — Пам’ятаю, як він уперше прийшов до нас з миром, а ми його хотіли розірвати дикими кіньми. Добре, що ти якраз наскочив зі своїми козаками. Найгарячіші з нас тоді присмиріли, і ми з Ілясом-агою умовили їх не хапатися за зброю. Бо ми, старі, ще пам’ятаємо, як мирно сусідили наші діди-прадіди. Так що передай переяслівському азі моє шанування.
— А чому ти не хочеш зробити цього сам? — запитав Швайка, стежачи за юними мисливцями. — Комусь же з ваших треба починати возити свої товари, а не шукати руського посередника.
Абдулла кивнув головою.
— Маєш рацію, шановний Пилипе-джан. Але бачиш… — Абдулла на мить затнувся, — не зовсім вільні ми у своєму виборі…
Швайка співчутливо похитав головою.
— На жаль, це так, — підтвердив він. — Хоч я теж пам’ятаю, як наші батьки віталися, зустрічаючи одне одного над Сулою. Але відтоді, як Крим піддався під турецьку руку, все змінилося.
Абдулла промовчав.
— Я тоді лише починав бродницьке життя, — стиха мовив Швайка. — Тож добре пам’ятаю, як учорашні приятелі з аулів ганялися за мною, мов за вовком. І, як мені тепер відомо, не з власної волі ганялися.