А далі… Що далі? Повернувся з-за моря до Криму з таким-сяким скарбом. Довго шукав справжніх батька-матір, та так і не знайшов. А коли новий кримський хан Менглі-Гірей почав ходити на Сулу по ясир, зробився українським вивідником…
Десь простуджено бухикнув водяний бугай і обличчя рідних щезли. Швайка підвівся і якусь мить, схиливши голову, постояв перед прадідівськими руїнами. Тоді подався крутосхилом до своїх супутників.
— Їдьмо, — глухо мовив він.
Швайка не мав наміру надовго лишатися у Воронівці. Йому треба конче бути в Переяславі. З собою не взяв нікого. Заярного з Кривопичком та Одудом не відпустила рідня, а про Санькову матір і казати годі. У Грицика теж була вагома причина залишатися у Воронівці — мусив допомогти Демкові Манюні знайти пару.
— Бо сам я не знаю, як це робиться, — зізнався Демко перед від’їздом до Воронівки.
— Та це ж дуже просто! — вигукнув Грицик. — Підходиш до дівчини, яка тобі сподобалася, питаєш її, чи згодна вона вийти за тебе, — і все.
— А що, коли вона гарбуза дасть? — засумнівався Демко. — Це ж такий сором! Хоч з моста та в воду.
— Та який там сором! — пирхнув Грицик. — Я, Демку, коли мене теж змусять одружуватись, буду підходити тільки до тих дівчат, у яких є гарбузи. Їхня відмова — моя радість. Гарбузове насіння — то, знаєш, яка сильна штука!
— Е-е, — засумнівався Демко.
— Тобі що — насіння не подобається? — здивувався Грицик. — Тоді віддаси його нам, а ми тобі спечемо такого гарбуза, аж пальці оближеш! Правда, Саньку?
Санько на знак згоди кивнув головою. Потім глянув на Грицика і посміхнувся.
— Чого ти розвеселився? — поцікавився Грицик. — Скажи, то й ми з Демком посміємося. Правда, Демку?
І от уже другий день роз’їжджають вони воронівськими вулицями у пошуках Демкової нареченої.
— Які тобі подобаються більше — руді, біляві чи чорняві? — розглядаючи високі щільні паркани, допитувався Грицик.
Манюня сором’язливо опустив очі.
— Мені більше русяві подобаються, — зізнався він.
— То чого ж ти мовчиш? — загорівся Грицик. — Я, Демку, вчора у Ганущаків бачив таку русявку!
— Та… — завагався Демко. — Вона якась така…
— Що, не подобається? Тоді й не знаю вже, що тобі треба, — здався Грицик.
— Я в Канівцях хотів би… — почервонів Демко.
— У Канівцях? — здивувався Грицик. — А хто там такий особливий?
— Та… Є там одна дівчина… Ждана. Я б до неї… Я, знаєш, побачив її, коли мене пан Кобильський узяв був до себе. Я ще тоді подумав, що… Ну, сам знаєш…
— То в чому справа! — знову загорівся Грицик. — Тільки швидше, бо вже й сонце заходить… Ану, геть з дороги! — гукнув він на гусаків.
Санько їхати з ними відмовився. Йому було жаль знову покидати маму. Він лише глянув їм услід і подався додому. Треба було набивати нові крокви.
У Канівцях жили якісь байдужі люди. Ніхто не цікавився, хто вони такі, і з чим приїхали. Приятелі дуже швидко дісталися до руйновищ панського маєтку. Там теж до них не було ніякого діла. Кілька чоловік, що, мабуть, мали стерегти залишки хазяйського добра, задравши ноги, вилежувались у холодку. На затишній, вкритій ряскою річковій заплаві плавали гуси й качки. Нараз Демко штовхнув Грицика й очима вказав на невисоку натоптувату дівчину, що йшла від річки з пранням.
— Це вона, Ждана, — прошепотів він і облизав висохлі від хвилювання губи.
Ждана, мабуть, була в доброму гуморі — йшла собі і тихенько співала про калину, яка росла в лузі. Коли вершники під’їхали до неї, вона зупинилася і насупила свої світлі брови.
— Здрастуй, Ждано, — несміло почав Демко.
Ждана поставила корито на спориш, тоді взялася руками в боки й ущипливо поцікавилась:
— То де ж це тебе носило стільки літ? Ховався від татарів, еге ж?
— Та я того… зовсім не ховався, — заперечив Демко, і його обличчя почервоніло, як буряк. — Я — навпаки.
— О-о, звісно, звісно, — насмішкувато відказала Ждана. Вона стріпнула косою і знову взялася за корито. — Деякі ляпають язиком, обіцяють казна-що, а потім ховаються як останні боягузи.
— Я не боягуз, — почав було Демко, проте Ждана з незалежним виглядом пройшла повз нього.
Демко з роззявленим ротом дивився їй услід.
— Ти бач, як вийшло, — пробубонів він нарешті і розвернув коня.
— Ти куди? — зупинив його Грицик.
— Як куди? У Воронівку. Хіба ж не бачиш, яка вона?