— Наздогнати! — вереснув Заремба.
Кілька жовнірів, заважаючи одне одному, кинулися до коней.
ГРИЦИКІВ ЗАДУМ
Санько з Грициком покривали очеретом дах хати тітки Мокрини. Така робота подобалася Грицикові чи не найбільше. Ще змалечку він, як вивірка, гасав на воронівських дахах, допомагаючи дорослим. І тепер він теж сидів на кроквах, вправно підбивав очеретяні кулі і час від часу питав:
— Ну як, добре?
— Ніби все гаразд, — відказував знизу Санько, а його мати схвально кивала головою. Зараз їй тільки й лишалося, що кивати. Бо вкривати дах вважалося справою не жіночою.
Зготувати обід для робітників зголосився Демко, котрого ніякий дах витримати не міг.
— Тітко, — сказав він. — А чи не дали б ви мені приготувати куліш?
— Як це? — не зрозуміла тітка Мокрина. — А я для чого?
Проте Демко таки вмовив її поступитися місцем біля вогнища, запевнивши, що він приготує не простий куліш, а козацький. Той, що навчив його варити дід Кібчик — найкращий кашовар на всьому Дніпрі.
І тепер Демко дмухав на вогнище й кришив старе сало, Санько з Грициком лагодили дах, а тітка Мокрина вперше в житті сиділа, склавши руки. Втім, сиділа вона лише кілька хвилин, а тоді все ж вигадала роботу й собі. Ще кілька років тому завівся у Воронівці звичай копати від хати чи від льоху потайний хідник у яр. Це на той випадок, коли татари нападуть зненацька і вулицею бігти до Городища буде вже запізно. Тож вона подалася до льоху, щоб підновити хідник, бо після зими він почав де-не-де осуватися.
— Це добре діло, — схвалив її намір Грицик, який зверху бачив усе. — І знаєте, тітко, що я ще придумав? Треба одразу за входом зробити місце для капкана. Знаєте для кого?
— Знаю, — долетів з підземелля глухий голос. — Та й хто б не знав!
— А я — ні, — зізнався Демко.
— Дивак, — сказав Грицик. — Це ж дуже просто! Уяви, що налетіли татари і вриваються на подвір’я твоєї Ждани. То вона що робить? Тікає до льоху, залазить у нору і ставить за собою капкан. А далі — уявляєш, що воно буде?
— Ну, це вже уявляю, — повагом відказав Демко. — Татари вриваються на подвір’я, кидаються за нею — і передній з них потрапляє в капкан. Доки татари гадатимуть, чого він реве, мов бичок…
— Бичка ти гарно придумав, — похвалив Демка Грицик.
— Не заважай, — відмахнувся Демко. — Так от, поки вони дізнаватимуться, чого він там реве, доки витягуватимуть його звідти, — вона вибереться до яру і — шукай вітра в полі!
— О, згадав! — Грицик ляснув себе по лобі. — Демку, а про що ви з нею балакали?
— Коли?
— Ну, тоді коли я від’їхав, щоб вам не заважати. До чого ви домовились?
Демко зів’яв. Він і сам не знав, до чого вони домовились. Після того, як хлопці розправилися з лящем, Ждана вивела їх за ворота. Демко тоді зупинився і хотів їй щось сказати, проте гарні слова в голову не приходили, а Грицик, як назло, був уже далеченько. То Ждана трохи постояла й сказала: «Їдь уже, нічого тримати уночі біля воріт чесну дівчину. А коли хочеш навідатися ще, то приїзди краще вдень…» При згадці про запрошення Демко розплився в усмішці.
— То вже наші справи, — відказав він. І не втримавшись, запитав: — Правда ж, вона гарна дівчина?
— Гарна, — згодився Грицик. — Коли здалеку.
— Це ж чому? — здивувався Демко і насупив брови.
— Чому, чому… спробував би ти повисіти поперек сідла, тоді б і взнав — гарна вона чи ні!
Демко розтягнув рота до вух. Це Грицик лише вдає, що невдоволений. А насправді все інакше. Вже на другий ранок Демко прокинувся від Грицикового реготу. Виявляється, той згадав, як повелася з ним Ждана і сміявся так, ніби це й не з ним сталося. Інший би, може, й образився, а от Грицик в усьому бачить щось веселе.
Нараз Грицик завмер.
— Хлопці, до нас хтось їде, — вигукнув він. — Летить, мов скажений!
Дорогою, що вела з Канівців, швидко рухалася якась цятка. Вона все збільшувалася і врешті Грицик розгледів у ній Швайку. Дивно. Два дні тому Пилип рушив до Переяслава, де збирався з тиждень побути. А тепер чогось галопує назад. Невже щось трапилось?
— Гей, Пилипе, ми тут! — гукнув Грицик.
Пилип завів Вітрика у двір, обтер його мокрі боки і лише тоді повернувся до хлопців.
— Не щастить нам, хлопці, з цими панами, — поскаржився він і припав до кухля з водою.
— Що, Кобильський повернувся? — стривожився Грицик.
Швайка пив довго. Тоді вилив решту води собі за комір і відказав:
— Якби ж то… Ні, наш Кобильський — немовля порівняно з новим паном Зарембою. Кобильський тільки лупцював, а цей на палі садить.