Шляхтич задеревенів. Щось таке мовби й було. Він пам’ятає, що кричав про когось і шаблею ніби вимахував, але щоб отаке…
— Не може бути!… — прошепотів він. Тоді набрав повітря, обернувся до завмерлої юрби і заволав: — Ні-і! Цього бути не може! Це ви, це ви все затіяли!
А тоді здалеку почувся стукіт копит. Всі обернулися. До табору летіло десятків зо три озброєних людей. У передньому неважко було впізнати старосту переяславського.
— Що тут таке? — на скаку злітаючи з коня, гукнув староста.
Шляхтичі мовчали. Натомість із юрби долетіло:
— Це все вони, пане старосто. Між собою рубалися.
— Еге ж, їли собі, їли, а тоді ні з того, ні з сього схопилися за шаблі.
— Це правда? — звернувся Леміш до шляхтичів.
Ті мовчали.
— Це наша справа, — нарешті подав голос один з них. — Самі розберемося.
— А пан Заремба де? — начебто не чуючи його, вів далі Леміш. Тоді наблизився до шатра і покликав:
— Ваша мосць, з вами все гаразд?
Відповіді не було. Леміш підійшов до входу, кашлянув і знову запитав:
— Ясновельможний пане, з вами все гаразд?
І знову ніхто не відповів. Тоді, вже не вагаючись, Леміш відхилив запинало і зазирнув у шатро. За хвилю обережно закрив вхідний отвір, повернувся до шляхтичів і сказав:
— Його тут нема. Ви це знаєте?
Усі мовчали. Нараз між Лемешевих супутників зчинився якийсь порух і наперед виїхав Швайка.
— З вашого дозволу, пане старосто, я можу по слідах з’ясувати, що сталося з ясновельможним паном.
— Це він! — зненацька вереснув один з шляхтичів. — Це він прокрався уночі до шатра і по-злодійському…
— Ні, пане старосто, — долетіло з гурту. — Зранку його милість були ще живі. Он Ясьо стоїть, він перед сніданком заходив до них.
— А де той Ясь? — запитав Леміш. — Покажіть його.
Наперед вийшов блідий, наче смерть, юнак.
— Так, я заходив, — сказав він. — Заносив його милості воду на вмивання. Він ще так усміхався…
— Не будемо, пане старосто, гаяти марно часу, — обізвався Швайка. — Накажи цим панам іти за мною, бо ще знову все перевернуть з ніг на голову. — І перший увійшов до намету.
Шляхтичі, ні на кого не дивлячись, потяглися за ним. Якийсь час у шатрі було тихо.
— Здається, в шатрі ясновельможного пана ніхто не вбивав, — пролунав голос Швайки. — В усякому разі тут не пролилося жодної краплини крові. Згодні зі мною, панове?
— Згодні, — відказали шляхтичі і їхній голос звучав уже не так налякано, як хвилину тому.
— О, а це що? — зненацька вигукнув Швайка. А ще за мить його голова вигулькнула під задньою завісою шатра. — Схоже, сюдою він утікав, — вибравшись назовні, пояснив Швайка.
Якусь хвилю він стояв, шукаючи щось у траві.
— Пан Заремба був уже взутий? — зненацька запитав він слугу Яся.
— Так, — закивав той головою.
— Його взуття було на високому каблуці?
— Так…
— Тоді це його слід. Отже, скидається на те, що пан Заремба вибрався з-під шатра і побіг, так, саме побіг…
Низько схилившись, Швайка подався у напрямку діброви. Леміш і протверезілі шляхтичі пішли за ним.
— Тут сліди його каблуків пропали… Ага, ясно… Хтось підвів йому коня. Схоже, якийсь кінний. Бачиш, пане старосто, ці сліди?
— Так, — підтвердив Леміш.
— Отже, вони удвох подалися до діброви, — зробив висновок Швайка.
Шляхтичі пожвавішали. Найстрашніші підозри не справдилися. Їхній пан живий, тож їм смертельна кара не загрожує. А коли так…
— Вимагаю, щоб слідство було проведено до кінця, — заявив один з них.
— Я саме це й зібрався робити, — озирнувся в його бік Швайка.
Біля діброви він вигукнув:
— О, гляньте, пане старосто! Тут, здається, на них чекав третій вершник! І лише тоді обернувся до шляхтичів: — Бачите, кінь третього переминався ось тут?
Ті закивали головами.
— А отут той третій розвернув свого коня і помчав поруч з паном. Бачите, як цей слід находить на цей?
— То воно що виходить? — зненацька здогадався один з шляхтичів. — Що ці харцизяки захопили нашого пана! Ну, тоді пощади їм не буде!
— Не квапся, пане, — спинив його Швайка. — Ще не вечір…
За кілька хвилин сліди вивели їх на протилежний бік діброви. Швайка, що їхав попереду, різко зупинився і застережливо підняв угору руку.
— Дивіться, — звелів він, коли решта наблизилася до нього. — Ну, що ви бачите?
Спочатку його супутники не завважили нічого, крім столоченої трави та безлічі кінських слідів. Потім, придивившись, побачили два розрубані аркани, татарський малахай, зламану шаблю і кілька крапель крові.
— Тут билися, — здогадався один із шляхтичів. — І, судячи з крові, не на жарт.