— З Канівців, діду, — відказав Демко. — Ти ж те… казав, що пора б мені подумати про пару?
— Казав, — згодився дід. — Ну й що?
— От я й…
— Що ти? — дід нічого не розумів.
— Ну, та оте ж… В парі з нею бути хочу.
— З ким?
— Ну, з нею… — Демко вказав на Данька.
— Що? — заревів дід Кібчик. — З цим хлопцем?
І тільки зараз Демко доп’яв, що його майбутня дружина зодягнена якось не так.
— Та ні, вона ж не хлопець. Вона той… коли я її побачив, то на ній спідниця була…
— Спідниця? — дідові забило дух. — То вона… він…
— Це я їй порадив перевдягтися, — поквапився на поміч Швайка, давлячись від сміху. — Бо негоже по степу в спідниці розгулювати.
— То вона що — таки дівка?
Мало хто з козаків міг витримати лютий погляд діда Кібчика.
Проте Ждана й бровою не повела. Вона озирнулася довкола й запитала:
— Це ваше хазяйство?
Дід, раптово втративши дар мови, лише кивнув замість відповіді. Його аж розпирало від різних ще не висловлених слів та погроз, проте він не знав, з чого саме почати.
— Погано хазяйнуєте, — сказала Ждана. — Хіба ж так хазяйнують?
— А як? — тепер у дідовім голосі чулася неабияка розгубленість. — Ти, дівко, не того…
Проте Ждана ніби й не чула його.
— Ну, хіба ж можна псувати таке добро? — вела вона далі, показуючи на великого осетра, з яким не могли дати ладу рибалки. — У Черкасах чи навіть у Києві його б узяли за такі гроші, а у вас…
Вона кинулася до своєї торби, витягла звідти щось загорнуте в лопухи.
— От скуштуйте, діду, нашу рибу. Це ми з мамою готували.
Дід скуштував.
— Ну, то й що? — сказав він.
— Як то — що? Отака вона має бути, а не така, яку давав мені Демко. Дивуюся, як вас не відлупцювали за неї.
— А-а… це… — дід не міг прийти до тями. — Це ж хто нас може відлупцювати?
— Як хто? Той, кому ви її продаєте.
— Звідкіля ти взяла, що ми її комусь продаємо?
— Та Демко сказав, хто ж іще! Він сказав, що ви заробляєте на ній. Ех, діду-діду, якби вашу рибу та нам з мамою, то до нас уже давно б увесь Київ з Черкасами та Переяславом перебіг би.
Дід перевів дикий погляд на Швайку.
— Що вона каже? — запитав він.
Швайка тримався з останніх сил, щоб не розреготатись.
— Вона… вона каже, що з вашої риби можна зроби ти ще кращу…
— Ага, — кивнула Ждана. — Шкода тільки, що поки довезеш її до наших Канівців, вона може зіпсутися. Ні, коли вже з такою рибою щось робити, то тільки тут.
Дід Кібчик, здається, почав дещо докумекувати.
— То ти що… — почав він. — Хочеш сказати, що тут треба завести коптильню? Ти, дівчина, — і на козацькому острові? Та я ж…
— Слухайте, діду, а де ж ви цим молодятам накажете жити? — втрутився Швайка. — Самі відаєте, що про Воронівку поки й мови не може бути, бо ще невідомо, повернеться пан Кобильський чи ні. А взагалі, в усьому винний я. Звідки було мені знати, що ваш Демко поїхав з нами не просто так, а шукає собі пару за вашим наказом…
— Що?! — тепер Ждана взялася в боки уже перед Швайкою. — Це він — що? — вона кивнула на Демка, котрий уже давно стояв з низько опущеною головою. — Він шукав мене не тому, що любить, а за дідовим наказом?
— Дай, дівчино, договорити, — зупинив її Швайка. — Так, в усьому винен я. Але й ви, діду, теж. Бо якби я знав, що й до чого, то не доручав би Демкові вести Зарембину ватагу до вас, а дав би їм можливість хоч трохи побути вдвох. І дівчина теж не винна. Вона, мабуть, подумала, що ваш Демко втік од неї, чи ще гірше — з ним щось трапилось. От і вирішила дізнатися, в чому справа.
— Це так? — обернувся дід до Ждани.
Та мимохіть кивнула головою. Тоді гордо підвела голову:
— Тільки нехай не думає, що він мені дуже потрібен, — сказала вона, підійшла до коня і заходилася його сідлати.
— Е-е… зачекай, — сказав дід, — тут треба теє… розібратися.
— То й розбирайтеся собі на здоров’я, — стенула плечима Ждана. — А мені ніколи.
— І справді, діду, — тихо сказав Швайка. — Щось ви дуже вже… Вона ж, кажу, нічого не хотіла, тільки дізнатися, що з Демком. А щодо риби — то якій господині не стане гірко від зіпсованого добра?
— Це я псую? — почав було дід, проте тут таки прикусив язика.
Тим часом Ждана сіла на коня і повільно рушила до гатки. Демко, що до цього стежив за кожним її порухом, нараз стріпнувся.
— Ждано, зачекай! — гукнув він.
Тоді бухнувся на коліна перед дідом, аж земля здригнулася, і благально приклав до грудей свої ши рочезні долоні.