Вартовий, не розплющуючи очей, поплентався до згаслого багаття.
— А тепер, Грицику треба думати, як нам бути далі, — сказав Санько, коли вартовий тоненько засвистів носом, поклавши голову на живіт одному з своїх поплічників.
— Звісно, як, — відказав Грицик. — Треба негайно летіти до Швайки і розказати про те, що почули!
— Треба, — згодився Санько. — Але…
Так, Грицик має рацію. Та й будь-хто на їхньому місці одразу б кинувся це робити. Проте щось йому муляло, щось підказувало, що має бути інший вихід. Але який?
— Зачекай, Грицику, треба трохи подумати, — сказав Санько. — От уяви: ми розповідаємо про все Швайці. А далі що?
— Далі? — Грицик нетерпляче пересмикнув плечем. — Звісно, що: наші поховаються, а Саїд-мурза покрутиться-покрутиться, та й повернеться ні з чим.
— Дід Кібчик з Демком уже засіяли ниву, — уголос роздумував Санько. — І худобу дід розвів. Це ж скільки праці марно пропаде! І не він один такий.
Грицик почухав потилицю.
— Воно то так, — згодився він. — Є ще Харко Невмитий, Йосип Галицький, Зенько, як там його… ага, Хвостокрут… Але іншого виходу нема.
— А якщо є? — запитав Санько.
І друзі втупилися один в одного, начебто хотіли позмагатися, хто кого передивиться. Татарчуки терпляче чекали, коли вони знову заговорять. Врешті Хасан не витримав і обережно кашлянув. І цей кашель ніби наштовхнув Грицика на якусь думку.
— О! — вигукнув він. — Здається, мені дещо тумкнуло в голову…
Він нахилився до Санькового вуха і щось почав шепотіти. Нарешті, Санько хитнув головою.
— Оце вже краще, — сказав він. — Це ти молодець, Грицику!
— А я завжди був такий, — скромно зізнався Грицик.
Санько тихенько свиснув і з кущів нечутно вигулькнув Куций. Якусь мить він дивився на хазяїна, тоді не втримався, кинувся на нього і почав шалено облизувати йому обличчя, руки…
— Ти що, Куценький, здурів? — зі сміхом відмагався Санько.
Нарешті вовчик утихомирився і, висолопивши язика, ліг біля хазяїна. Потому перевів погляд на татарчуків і його загривок настовбурчився.
— Спокійно, Куценький, — сказав йому Санько. — Це свої.
— Еге ж, — підтвердив Грицик. — Вони хоч і татари, але зовсім не ті, що ти думаєш.
Тим часом Санько відірвав смужку від сорочки і при світлі згасаючого вогнища щось нашкрябав на ній вуглинкою. Тоді скрутив смужку у вузеньку рурку, вклав її між реп’яхів і причепив це все Куцому за вухо.
— До Рашита, Куценький, — попрохав він. — Біжи до Рашита, зрозумів?
Куций жваво змахнув хвостом-полінякою і розчинився у темряві.
Друзі підійшли до татарчуків.
— Що ж, хлопці, — сказав Грицик. — Мабуть, треба прощатися. Спасибі вам за кумпанію і звиняйте, коли що. Беріть свої коні, беріть коні цих песиголовців і женіть додому, доки вони ще не отямились. А нам треба в інший бік.
Проте татарчуки прощатися не поспішали. Вони про щось перемовилися і наперед виступив Хасан.
— Не можна нам повертатися, — сказав він. — Їхній ватаг знає, звідкіля ми.
Грицик ляснув себе по лобі.
— А й справді! — вигукнув він. — Я ж сам чув, як ви казали йому про це. То як тепер бути? Додому, виходить, вам не можна, і тут теж голову знесуть. І в вільні кайсаки теж не можна. Бо степ хоч і широкий, а все ж таки — село селом… — Грицик зітхнув. — От же ж горе, просто хоч за Дін чи до Криму тікай. Де-де, а там вас уже точно не розшукають.
Татарчуки знову перезирнулись. Проте з місця не зрушили.
— Ну, що стоїте? — запитав Грицик. — Чекаєте, поки оті прокинуться?
Санько смикнув його за рукав і відвів убік.
— Слухай, Грицику, — сказав він. — Якось воно погано виходить. Ми ж їх підмовили на таке…
— Не ми, а Швайка, — поправив Грицик.
— Все одно. А тепер, виходить, кидаємо їх напризволяще…
Грицик замислився.
— Виходить, що так, — згодився він. — Що ж, треба витягати їх з цієї халепи… Ану, хлопці, — звернувся він до татарчуків. — Беріть у тих соньків їдло, коні — і гайда з нами!
ВІСТІ З ДНІПРА
— Не переймайся так, брате, — сказав Рашит. — Не переймайся. Щось воно та витанцюється.
Швайка мимохіть кивнув головою. Цього витанцьовування він прагнув тепер понад усе. Проте нічого придумати не міг. У голові гули сполошені дзвони, груди стискалися в такій тузі, що аж серце зупинялося. Санько, Грицик — що з ними? І найбільше картав себе самого. За те, що піддався на хлоп’ячі умовляння, що пішов по допомогу до татарчуків Абдулли. Знав же, на власній шкурі знав, як зраджують навіть найближчі люди, а тут на тобі — довірив їхню долю бозна-кому!