— Ну, ногайці з кримчаками теж не завжди розбишакували, — заперечив Санько і не втримався — солодко позіхнув…
— Кримчаки — так, — згодився Хасан. — Та тепер вони наче сказилися — хапають усіх підряд. А ногайці… Більшість із них перебралися сюди з правого берега ще понад сто років тому. Дуже їм не сподобалось, що ваші діди розбили їх під Синіми Водами. Тому й такі люті. Майже, як нинішні кримчаки. А Саїд-мурза — головний серед них… О, глянь туди! — зненацька вигукнув Хасан.
Санько повернувся у той бік. Десятків зо два татар, вилаштувавшись у довгу стрічку, стрімко наближалися до їхнього пагорба. Нараз вони різко змінили напрямок і почали охоплювати його, начебто збиралися відрізати шлях до втечі тим, хто там опинився. Санько з татарчуками схопилися на ноги, щоб скочити на коней, коли це неподалік гойднулися трави і звідти випірнув Куций. Він з льоту лизнув Санька у щоку, потім усівся біля нього і радісно замолотив по землі хвостом. Увесь його вигляд ніби промовляв: хазяїне, я зробив усе, що ти мені загадав.
— Молодець, Куценький, — сказав Санько, і Куций ще завзятіше запрацював хвостом.
А на пагорб уже вибіг Швайка.
За ним поспішали його товариші, на ходу знімаючи малахаї.
— Усе гаразд? — швидко запитав Швайка.
— Так, — відказав Санько.
— Ху-у-у, — полегшено видихнув Швайка. — А Грицик де?
— Подався на вивідку.
Швайка впав на траву поруч із Саньком:
— А тепер розповідай, що з вами сталося.
Вислухавши Санькову розповідь, Швайка докірливо похитав головою.
— Ох дурна моя голова, що я вас послухався!
— Хто ж міг передбачити, що Самедова ватага таке учворить? — виправдовувався Санько.
— Ти, — сказав Швайка. — Ти ж не простий хлопець, от сам повинен був і передбачити.
— Та ж для цього треба було бодай хоч трохи побути на самоті, в тиші, — відказав Санько. — А там таке зчинилося, що всі думки повилітали.
Швайка обернувся до татарчуків і сказав:
— Вибачайте, товариство, що втяг вас у таку халепу.
— Та чого там… — за всіх відказав Хасан. — Нам навіть цікаво було.
— Бач, їм цікаво, — посміхнувся Швайка. — А от чи цікаво вам знати, як ми будемо вибиратися звідсіля? Ні? Шкода, бо мені теж цікаво. Тому ви лягайте й поспіть, а я поки поміркую, як бути далі.
САЇД-МУРЗА ПОШИВСЯ В ДУРНІ
Сонце вже повертало на захід, коли на краю татарського табору вигулькнуло кілька постатей і покотило у їхній бік. Одна з них ще здалеку помахала рукою і Санько впізнав у ній Грицика. За хвилину вершники зупинилися біля підніжжя пагорба.
Передній, похмурий, зі знаком сотника, голосно вигукнув:
— Чом так далеко зупинилися?
— Я вже твоїм людям, шановний сотнику, казав, що ми не могли прибути разом, — улесливою скоромовкою заторохтів Грицик. Видно, він почувався між прибульцями своїм. — То щоб не розшукувати один одного в такому натовпі, ми домовилися зійтися тут і вже разом…
— На чабанів ви ніби не схожі, — перебив його сотник, оглядаючи Швайчину ватагу. — На чинбарів теж. Розбишаки-кайсаки, чи що?
І він розреготався із власного дотепу.
— Та ні, шановний онбаші, — посміхнувся і Швайка. — Ми тихі люди, своїх не чіпаємо.
Сотник вколов його пильним поглядом.
— Схоже, що саме ти є тут за старшого. Так?
— Так, шановний онбаші.
— Значить, своїх не чіпаєте? — перепитав онбаші-сотник і розкотисто зареготав. — Так я вам і повірив!
Нараз сотник різко обірвав сміх і окинув ватагу нищівним поглядом.
— Ану, годі вилежуватись! — гарикнув він. — Оцей, — сотник кивнув на Грицика, — знає, де має бути ваше місце. Тож чекаю вас там під ранок. Тільки ж дивіться мені — за будь-який вкрадений цвях чи вуздечку шкуру спущу!
Коли він зі своїми людьми від’їхав на сотню кроків, Грицик злетів з коня, обійняв Швайку, а тоді ляснув себе по колінах і захоплено вигукнув:
— Ой, аби ви знали, що там зараз чиниться! Саїд-мурза геть оскаженів. Зараз його люди шмагають усю Самедову ватагу і допитуються, хто з них відпустив полонених. І Зарембу разом з ними.
— Мабуть, шкодує Саїд-мурза, що не зміг заробити на нас, — зблиснув зубами Хасан.
— Може, й так, — гмикнув Грицик. — Але я гадаю, що йому інше пече. Всі, як один, з тієї ватаги твердять, буцімто за ними постійно скрадався вовк…
Швайка запитально поглянув на Санька. Той кивнув головою.
— Це Куций, — пояснив він. — Він час від часу показував їм вуха.