І ЗНОВУ ВОРОНІВКА
— Нарешті, — полегшено видихнув Леміш, коли на обрії здійнялася хмара пилюки. — Бо я вже боявся, що її перехопили.
— Що перехопили? — поцікавився Швайка, витираючи спітніле чоло.
Поруч відсапувався воронівський староста Байлем та його новий помічник Левко Заярний. Ще кілька днів тому Швайка крутився з невеликим товариством у степу, готовий перехопити на себе переслідувачів від Саїда-мурзи. Проте вони так і не з’явилися.
А позавчора його розшукав Грицик і сповістив, що переяславський староста привів до Воронівки півтораста колишніх Зарембиних челядників, а тепер вільних козаків, і жде не діждеться, коли Швайка візьме їх під свою руку.
Тільки-но Швайка з’явився у Воронівці, Леміш узяв його з собою, і вже другий день гасають вони з непосидющим переяславським старостою. Лемеша цікавило геть усе: і який брід через Сулу, і наскільки міцна огорожа навколо Воронівки, і чи надійні схованки, як татари, не дай Боже, все ж таки прорвуться до села, і що за сусіди по той бік річки… А оце Леміш видерся на кручу і вже бозна-скільки виглядає когось на курному шляху, що веде на Золотоношу і аж до самого Переяслава.
Курява повільно котилася на Воронівку. На якусь хвилю розчинилася в болотистій долині поміж скорботних верб і вже під самою Воронівкою знову знялася над осокори і завмерла на царині.
— Як тобі наш дарунок? — запитав переяславський староста Леміш, щойно за валкою вляглася пилюка.
Швайка не втримався від захопленого вигуку. Ще б пак — на просторій воронівській царині скупчилося близько трьох десятків возів, ущерть навантажених всіляким добром! Мішки пшениці, ячменю, вівса та проса, кадуби з засоленим салом, наконечники для стріл і списів, ковані драбівськими ковалями, сувої цупкого біленого полотна, щоб не світили козаки у плавнях до світу Божого чим не треба. І все це й справді від щирого серця, бо розумів люд переяславський, що козакові на Низу ніколи ганятися за здобиччю, бо він мусить чатувати за кожним кроком кримчаків, щохвилини важачи при цьому власним життям.
— Дякую, пане старосто, — зворушено мовив Швайка.
— Правда ж непогано попрацювали мої переяславці? — усе ще допитувався збуджений Леміш. Він був радий не лише тому, що товар сподобався Швайці, а й тому, що не доведеться переяславським коням рушати від рідних домівок невідь-куди. Учора Леміш на власні очі бачив, як розкошував на присульських зелених лугах чималий табун татарських коненят, який ще зовсім недавно був власністю Саїда-мурзи. — Мушу сказати, що тут є дещиця і від київського воєводи, — вів далі Леміш.
— Це ж за що така щедрість? — поцікавився Швайка. Він знав, що київський воєвода просто так нічого не дарує.
— А за того листа від кримського хана, що ти видер у Саїда-мурзи, — пояснив Леміш. — Казали, що наш воєвода вже давно не був такий радий.
З самісінького ранку навколо них не вщухає рухливе велелюдне юрмисько. Подивитися на Швайку і переяславського старосту зібралися не лише воронівці. Прибули гурти з Лящівки, Канівців, Мохнача. Всі були радісно збуджені. Аякже — отримав облизня сам Саїд-мурза, про якого казали, що в цілому світі не було таких нелюдів, як він та його башибузуки. А тепер, дай Боже, щоб усе зосталося в минулому, щоб можна було мирно сусідити з татарами, як сусідили їхні батьки та діди. Тим паче, що дехто бачив, як староста переяславський разом зі Швайкою і воронівським старостою Байлемом подалися вчора аж за Сулу і пробули там майже всю ніч. Найутаємниченіші люди подейкували, ніби вони зустрічалися там з якимось великим татарським цабе. Про що вони домовлялися — ніхто не знав, проте всі бачили, що обидва старости повернулися вдоволені.
Між гуртами час від часу лунали збуджені голоси Телесика та його друзів пастушків:
— Дядьку, а ви бачили, хто пасе табун над Сулою?
— Та звідсіля ж не видно, — відказував якийсь лящівець чи мохнацький.
— Татарські хлопці їх пасуть! Вони втекли від самого Саїда-мурзи і захопили з собою той табун. Тепер вони житимуть у нас. А он того хлопця у татарській одежі, що їде поруч з Грициком, бачите?
Про Грицика в навколишніх селах чула чи не кожна коза. А от його супутник…
— Хто це? — не втримався котрийсь із канівецьких.
— О, то найголовніший з татарських хлопців. Вони з Грициком тепер великі друзі…
Леміш зі Швайкою та Байлемом неспішно їхали головною вулицею. З ними віталися, перед ними здіймали шапки і вони теж щоразу схиляли голови у вітанні.
Зненацька напереріз їм випірнула могутня постать Демка Манюні з клунком на плечах.
— Доброго вам здоровлячка! — радісна усмішка розтяглася на його обличчі від вуха до вуха. — А мене дідо послав. Каже: як же так — до татарів пан переяславський староста їздить, а нас обминає? А ми ж, каже, не якісь там чужі…