— Він боїться, що без нього Басман-бек може щось винюшкувати, — все ж не втримався якось Грицик. Він озирнувся, щоб окинути оком неспішну валку возів і раптом вигукнув:
— Санько, ану глянь, хто жене за нами!
На низькорослих татарських коненятах летіло шестеро ще менших вершників. За хвилину Санько впізнав Телесика та його друзів. Наблизившись до валки возів, хлопчаки зупинилися і скинули свої латані-перелатані шапки.
— Ви чого тут? — голосом, що не віщував нічого доброго, мовив Швайка.
Хлопчики з почуттям провини опустили нестрижені голови. Вони знали, що вчинили негаразд.
— Як вам вдалося поїхати з Воронівки? — допитувався Швайка.
Хлопці опустили голови ще нижче. Особливо старався Телесик.
— Ми… попросили старосту… — врешті прожебонів Телесик.
— І він вас відпустив?
— Так.
— І коней дав? — усе ще не вірив Швайка.
Телесикові голова опустилася на груди.
— Еге ж…
— Не може бути… Як же вам це вдалося?
— Ми його… подумки попросили, — сказав Телесик. — Як ото Санько.
— Що?! — вигукнув Швайка. — Ви що, навіяли йому, щоб він вас відпустив? Ви його зачаклували?
— Еге ж, — майже чутно відказав Телесик.
— Ну й спритники, — тільки й спромігся сказати на те Швайка. — І що ж ви за це хочете — щоб вам вуха відірвали чи лозиною відшмагали?
— Ми те… з вами хочемо, — відказав Телесик. — Ми джурами хочемо бути.
— Мало що ви хочете, — почав Грицик і перезирнувся з Саньком. — Вам ще багато каші треба з’їсти.
Схоже, Телесик побоювався Грицика набагато менше, ніж Швайку.
Він підвів голову на старшого товариша і нагадав:
— А ти ж сам такий був, коли поїхав з дядьком Пилипом.
Якусь мить Грицик з роззявленим ротом дивився на малого. Тоді ляснув долонями по колінах і зареготав.
— Ну, що ти з ним робитимеш! — крізь регіт видушував він. А пересміявшись, звернувся до Швайки.
— Треба з ними щось робити. Не проганяти ж дітей у дике поле…
— О-хо-хо-о-о, — видихнув Швайка, окинувши прибульців таким поглядом, що їхні голови знову опустилися. — Гаразд, нехай їдуть з нами до діда Кібчика. Але далі — ні кроку, зрозуміли?
Хлопчики закивали головами. Атож, вони не такі дурні, вони все розуміють…
І тільки Санько помітив, як малі вдоволено перезирнулися між собою.
Тепер дні попливли ще швидше, ще цікавіше. Усе так само гасали степом молоді козаки, щоправда, тепер за ними хвостиком в’юнилася малеча. Усе такі ж неспішні розмови вели дорослі козаки, і не було уважніших слухачів, ніж Телесик зі своїм товариством. А іноді хлоп’ята збиралися купкою і, дивлячись на якогось птаха, що ширяв у небі, різноголосо закликали:
— Спустися на землю… спустися, спустися…
Спочатку птахи не звертали на ці прохання ніякої уваги. Аж доки одного дня чапля, що пролітала над ними, раптом почала знижуватись і опустилася неподалік від них. Але від дикого вереску малечі тут-таки злетіла вгору.
За такими розвагами козаки спочатку й не помітили, як наблизилися до того місця в плавнях, де оселився дід Кібчик. Схаменулися лише тоді, як Демко Манюня зупинився і трохи винувато пробухикав:
— Ну от… Дідо, мабуть, зачекалися…
А оскільки Швайка мовчав, Демко перевів на нього погляд і запитав:
— То як мені бути, їхати з вами далі, чи, може…
І всі зрозуміли, що він хоче сказати. Демкові понад усе хотілося опинитися поруч із Жданою, та він настільки звик до козакування, що навіть уявити себе без товариства не міг.
Швайка, на мить відірвавшись від своїх думок, кивнув головою:
— Передавай вітання дідові. І ось що… Хасана з малими забери з собою.
— Це ж чому? — вихопилося в Хасана. — Я ж те… з Грициком хочу.
Демко скоса зиркнув на нього і пробурчав:
— Ти диви на нього! Я, може, теж хочу.
Але довго бурчати Демко не звик. Він обійняв за плечі Хасана і проголосив:
— Слухай, нехай вони собі їдуть, а нам і без них буде добре. Ти ж, кажуть, волока тягати любиш, і юшку теж… То ми з тобою порозкошуємо тут, як у раю. А коли їм, — він кивнув на Грицика з Саньком, — не дай Боже, прищемлять хвоста — отоді ми подамося їм на допомогу і покажемо всім де раки зимують!
Проте Хасан ніби його й не чув. Він бачив перед собою тільки Швайку.
— Значить, ви не довіряєте мені, — видушив він із себе.