— За мною! — вигукнув Грицик і кинувся в очерети.
Місця навколо Переволочинського броду він знав як свої п’ять пальців. Тож за кілька хвилин коні вже пливли у дніпровій воді, а сам Грицик люто лаявся.
— Вуха пообривати мало! — аж нетямився він. — Ви що ж собі гадаєте — це вам забавки? Ось зачекайте, що вам Швайка зробить…
Він не переставав лаятися і тоді, коли коні, солодко струснувшись після купання, затрюхикали поряд з валкою возів.
Швайка неабияк здивувався, коли побачив Телесикову ватагу.
— То ви й діда Кібчика умовили відпустити вас?! — запитав він.
Хлопці дружно закивали головами. У їхніх очах не було ані переляку, ні зніяковіння. Не було навіть каяття за те, що не послухалися старших. Вони мали вигляд переможців. І, схоже, розлючені Грицикові вигуки звучали для них наче музика.
— Ти уявляєш, Пилипе, що ці негідники вчинили? — усе ще не міг вгамуватися Грицик. — Я кричу їм, щоб утікали, а вони зупинилися і витріщилися на татарів так, ніби зроду їх не бачили!
— Він правду каже? — не знаючи, обурюватися йому теж, чи сміятися, запитав Швайка.
— Так, ми зупинилися біля плавнів, — визнав Телесик. — Але й вони теж.
— Хто — вони?
— Ну… татари, хто ж іще?
— Гм-мм… — Швайка не знав, що й казати. — І як ви гадаєте, чому вони зупинилися?
— Бо ми їм навіяли…
— Навіяли? — вигукнув Грицик і в’їдливо поцікавився: — А що ж ви можете навіяти, пуцьвіріньки малі?
— Що ми не діти, а дорослі козаки.
Запала мовчанка, яку порушувало тільки кінське хоркання та скрип возів.
— Ага, слухайте їх більше, — недовірливо буркнув Хаврусь. — Татари зупинилися не тому, що їм щось навіяли, а тому, що подумали: раз ці малі не поспішають в очерети — значить, заманюють в пастку. А в очеретах, може, й сотня козаків засіла, та ще ми збоку. От і зупинилися. А ці брехунці сім мішків гречаної вовни нам намололи.
— Слово честі, це правда! — загаласували хлоп’ята.
— Ми це… Телесик нам загадав: ану, давайте навіємо, що ми — Швайки…
— Ви — Швайки?! — ошелешено перепитав Швайка. — І скільки ж у вас було тих Швайок?
Хлоп’ята перезирнулися.
— Хтозна, — сказав Ванько Кожушний. — Мабуть, шестеро.
— Ні, один, — заперечив Стешко Гриб. — Але великий.
— Ага, великий, — сказав Швайка. — І що — вийшло?
— О-о, ще й як вийшло! — загаласували малі. — Самі ж бачили!
На обличчі Швайки сяйнула мимовільна усмішка. Грицик перехопив її і обурився.
— Ти що — збираєшся їм попустити? — запитав він.
— Облиш, — махнув рукою Швайка. — Ви теж були не кращі.
Грицик вражено втупився у нього.
— Хто — ми?
— Та вже ж не я, — відказав Швайка. Якусь мить він роздумував, тоді махнув рукою і знову повернувся до малечі. — Гаразд, хлоп’ята, лишайтеся з нами. Тільки пообіцяйте, що більше не будете так чинити. Інакше не бачити вам козакування, як своїх вух.
— Обіцяємо, — за всіх відказав Телесик. — І не думайте, що ми такі дурні. Якби не вийшло — ми в очеретах заховалися б. Ми ж зумисне біля них зупинилися…
ЧЕРКАСЦІ
За кілька гін від Дніпра починався майже неходжений Чорний ліс. Подекуди шириною він сягав до тридцяти верстов, а своїм довгим язиком тягнувся від Тясмина і далі по річці Базавлучці — аж ген-ген туди, де вона впадала у Дніпро.
Десь посередині Чорного лісу пролягала лісова дорога, на якій однаково можна було зустріти як українського бродника-козака, так і татарського кайсака. Тож валка рухалася сторожко. Попереду, на відстані польоту стріли, їхала стежа на чолі з Кривопичком. Вона вже виявила, що за день перед ними цією ж дорогою пройшла велика кінна ватага. Тільки невідомо, хто це міг бути. На певній відстані від Кривопичка наслухали тишу колишні Швайчині джури. У Санька мичка вуха була заліплена пилюкою, змішаною зі слиною. Виявляється, він не одразу й скумекав, що одна зі стріл, випущена майже навмання татарами-втікачами, прохромила йому вухо.
— Ти теж, як дитина, — дорікав йому Швайка, котрий щойно полишив вози і приєднався до них. — Хоч бери й не відпускай тебе ні на крок.
— Це ж чому? — поцікавився Санько. Рана видавалася йому така незначна, що про неї навіть не варто було і язиком ворушити.
— Ну як то чому? — Швайка пожував звислого вуса. — Ти нам не для цього потрібен. Битися з тими башибузуками ми можемо й без тебе.
Санько розплився в посмішці.