— Всіма силами, чи теж пшоном? — діловито поцікавився Колотнеча.
— Не знаю, яке пшоно ти маєш на увазі, але наші вивідники ось що запримітили: підходить татарин до нас попаски малими ордами чи не під самісіньку Сулу. Перепочине день-другий з дороги — і налітає на наші землі, як шуліка на пташку.
— Так і в нас таке саме…
— Атож. Але набігає не купною ордою, а одразу ж за Сулою розділяється на три частини. Одна біжить просто вперед, а дві — завертають ліворуч та праворуч. За певний час кожна з тих частин знову ділиться на три. І так покривають землю, мов сіттю. Хапають усе, а от їх самих схопити не можна, бо ж ніхто не знає, куди спершу кидатися.
Колотнеча кивнув головою.
— Отож, отож. Прослизає, мов вугор крізь рибальські сіті. Добре, що хоч на черкаську землю відучили ми їх накидатися. Тепер вони більше на Поділля чи навіть під Карпати скачуть.
— Нас теж стороною обходять, — похвалився Швайка. — А от Чернігів з Путивлем аж стогнуть від них.
Колотнеча замислено смикнув себе за вуса.
— Тож, мабуть, має рацію Стефан Вирвизуб, — сказав він. — Таки й справді треба підкрастися до тих песиголовців якомога ближче. І коли вони висунуть голову з Криму — одразу ж по шиї…
— Ну, з нашими силами… — з сумнівом відказав Швайка.
Наразі позаду почулися вигуки. Колотнеча зі Швайкою озирнулися.
— Що там? — вигукнув Колотнеча.
— Та головний віз зламався, матері його ковінька, — обізвався один з черкаських десятників. — І тепер, доки не замінимо колеса — ні туди, ні сюди.
Швайка з Колотнечею перезирнулися.
— То саме час зупинитися на перепочинок, — сказав Швайка. — Бо так жодне колесо не витримає.
— Що правда, то не гріх, — усміхнувся Колотнеча. — Там, попереду, якраз є одна гарненька місцина…
ХАН МАМАЙ ТА ІНШІ
Місцина й справді виявилася простора і затишна. Вона чимось нагадувала воронівські луки. Коні жадібно накинулися на пишну траву, кашовари взялися розводити вогнища, а візники забігали навколо возів з мазницями. Решта — черкаські і переяславські впереміж — уляглися на узліссі і затіяли неспішну передобідню розмову.
— От зараз би шмат сала з зеленою цибулькою, — мрійливо проказав черкасець Гервасій, старий знайомець Кривопичка.
— Або горщик кулешу діда Кібчика, — прицмокнув Кривопичко.
Гервасій звівся на лікоть.
— А він що, з вами їде?
— Ой, гляньте на ту дрібноту! — нараз подав голос хтось із черкаських. — Чубляться, мов ті півники!
І справді, малеча, яка вже встигла потоваришувати і кілька хвилин тому з галасом гасала у довгої лози, чогось не поділа. Телесик і один з черкаських зійшлися у двобої. Проте билися недовго. Телесик злетів у повітря і буцнув свого супротивника ногою так, що той покотився по землі. З криком «наших б’ють!» на Телесика накинулося двійко черкаських, їм навперейми побігла Телесикова ватага, а за мить усе змішалося в одну купу, в якій безперестанно миготіли чиїсь руки, ноги та голови.
— Ану, вгомоніться! — гримнув Федір Колотнеча.
Купа помалу розпалася. Витираючи заюшені носи, хлопці з-під лоба зиркали то одне на одного, то на дорослих.
— Ну, Телесику, такого я від тебе не сподівався, — сказав Швайка. — Що ви там не поділили?
— А чого ж він… — сказав Телесик.
— Хто — він?
Телесик кивнув на високого, гнучкого, мов лозина, хлопчину з великими сірими очима.
— Як тебе звати? — запитав Швайка.
— Мусійко, — хриплуватим голосом відказав той.
— То що ж ти, Мусійку, таке зробив, що Телесик…
— Він каже, що татари — гарні люди, — втрутився Телесик.
— І неправда, — відказав Мусійко. — Я про всіх татарів не казав. Я казав тільки про Мамая.
— То ти що — казав, що Мамай добрий? — уточнив Швайка.
Мусійко кивнув головою.
— І звідкіля ж ти про це довідався?
— Від нашого богуславського маляра. Він у себе на стіні його намалював.
— Он як. І що ж саме він намалював?
— Ну… Сидить той Мамай у степу перед вогнищем, думає про щось і на кобзі грає.
— Татарський хан — і грає на козацькій кобзі? — здивувався Кривопичко. — Де ж таке бачено?
— А богомаз каже, що він чував від перехожих ченців, буцімто Мамай зробив більше, ніж будь-який козак, — надсилу мовив Мусійко.
Кривопичко вражено витріщився на товаришів. У них вигляд був не кращий.
— То твій богомаз що — на шибеницю захотів? — прийшовши до тями, запитав Кривопичко.
— Постривай, Володку, — зупинив його Швайка. — Ану підійди-но ближче, — звелів він Мусійкові.