— Як тобі це вдалося? — зачудовано спитав Телесик.
Марко по-змовницьки підморгнув йому і відповів:
— Хочеш і тебе навчу?
— Та я… — знітився Телесик.
Марко засміявся і повернувся до валки возів. Два дужих возії кинули йому на плечі величезного лантуха. Марко пересмикнув плечем, зручніше укладаючи його, і легко, наче упорожні, збіг донизу.
А там уже лаштувалися в дорогу веслярі з повними човнами.
— А з возами що робитимемо? — підбіг до Вирвизуба замазюканий у річковій твані козак.
— З возами? — Вирвизуб кинув погляд на Швайку. — Як ти гадаєш, Пилипе?
— Ну, в степу ми б дали їм раду, — відказав той. — Прив’язали б один до одного, стали б за ними — і ні який татарин нас не злякав би!
— Це, звісно, — згодився Колотнеча. — Слухайте, а чом би й нам тут таке не зробити? Вибрати острів, оточити його по краю возами — і сам біс нам не страшний, не те, що татарин. А що битися з ними доведеться не сьогодні-завтра — то вже точно. Татарин — він не такий, щоб під серцем когось терпіти!
Він повернувся до візників, які ходили з мазницями біля коліс і загукав:
— Гей, товариство, ану знімайте з возів колеса, і вкладайте їх разом зі збіжжям! А вози прив’язуйте до човнів і теж тягніть у плавні. Доброму хазяїнові, знаєте, все знадобиться!
Черкаські возії одразу кинулися до роботи, а от переяславці завагалися. Хоча й разом їхали, проте у кожного свій отаман… Їхні погляди зупинилися на Швайці.
Та поки Швайка думав, втрутився Вирвизуб.
— Не поспішайте розбирати вози, — застеріг він. Вози нам ще не раз знадобляться.
— Це ж навіщо? — підняв брову Колотнеча.
— А ви що, хіба не в куренях збираєтесь жити? — запитав Вирвизуб. — Чи, може, гадаєте, що вони тут ростуть, як гриби? Ні, без лат та паколів нам не обійтися. А вони де? Звісно, в байраках.
— Так би й сказав, — гмукнув Колотнеча. — А то все на гриби вернеш… — Він махнув до возіїв рукою, аби ті лишили вози у спокої і знову звернувся до Вирвизуба. — То що робити далі? — запитав він. — Чи ти збираєшся тримати нас тут до кінця світу?
— Самі винні, — усміхнувся Вирвизуб у русявий вус. — Оце думав покатати вас на човнах, та ви навезли стільки, що мені й самому у них місця не стане. Так що краще їдьмо понад берегом до Тягинки. Є тут така річка. І острів над нею гарний, та ще й не один. А головне — під боком брід через Дніпро, що ним татари люблять переправлятися на правий берег. Кращого місця, щоб їх поколошкати, й шукати не треба. — І перший рушив уподовж берега.
Швайка з Колотнечею поїхали поруч. Якийсь час мовчали, оглядаючи безмежний простір, який ділився на дві майже рівні половини: одна — блакитна прозорінь Дніпра, інша — споловілий, вигорілий під сонцем степ.
— Ну, як живете? — порушив мовчанку Швайка.
— Незабаром сам побачиш, — відказав Вирвизуб. — А взагалі, Пилипе, мав ти рацію коли казав, що тут татарин зовсім не той, що над Пслом чи біля Сули. Ці ногаями себе називають. Кажуть, що був колись такий дуже войовничий хан, а вони від нього пішли… — Вирвизуб поправив оселедця, щоб спадав за вухо. — Віриш, я б за одного нашого татарина п’ятьох ногайців не пошкодував би. Бо присульські татари і мову нашу знають, і посміхаються часом. А тут про нашого брата й не чули. А що вже злості у них! Тож почуваємося ми тут, як ґедзь у мурашнику. Не повірите: жодного дня без бійки не обходиться.
— Я щось не пам’ятаю, аби тебе хтось сюди на налигачі тяг, — усміхнувся Швайка.
— А хіба я кажу, що тут погано? — здивувався Вирвизуб. — Ні, отаборилися ми тут нічогенько, так просто нас звідсіля не виколупаєш. Одне лиш кепсько — харчів малувато.
— Зате риби, мабуть, скільки завгодно, — перебив його Грицик.
— Нам ця риба вже в печінках сидить. На ранок, на обід, на вечерю — сама риба. Без нічого. І так — день у день. От добре, що привезли нам зерна. А змолоти його… у нас тут є умільці. Вони за день зведуть такого млина, що й у пана не зустрінеш.
— Я все розумію, — втрутився Колотнеча. — Не розумію тільки, чого ти, Стефане, саме сюди з хлопцями прийшов. Це ж треба забратися у таку далечінь! Краще б уже засів десь біля порогів чи приєднався до нас.
— До вас — це куди? — діловито поцікавився Вирвизуб.
— Та в Чорний ліс, куди ж іще.
— А хіба наш староста вашому не казав, з якого лиха ми сюди забралися?
— Може, й казав, проте на ту розмову мене не запрошували, — відказав Колотнеча і задивився на хмари. У нього був вигляд людини, яка дуже хоче, щоб її переконали.
Вирвизуб скосив очі на Швайку. Запитав: