— Це добре, — сказав дід Кібчик.
Тоді поглянув на сонце, важко, по-старечому, підвівся і подався з Байлемом до Дніпра.
Дніпро був тихий і лагідний. Брижі віддавали веселими сонячними сполохами, вітер приємно обдував обличчя. І неймовірно смачно тягло від коптильні, що виглядала за ожиновими кущами. Там поралися Санькова мати і дідова невістка Ждана. Байлем стиха усміхнувся, скосив очі на діда і обережно мовив:
— Гарно пахне. На такий запах увесь Київ збіжиться.
Дід удав, що не почув. Це добре, подумав Байлем, бо тиждень тому у діда ледь піна з рота не пішла, коли він дізнався, що Санькова мати з Жданою вирішили лишитися на острові.
— То з чим приїхав? — запитав дід Кібчик. Він зупинився на крок від води і, заклавши руки за спину, задивився на протилежний берег. — І навіщо цих малят привіз із собою?
— Гадаю, ці малята вже можуть замінити твоїх парубків, — відказав Байлем. — З тиждень потягають сіті — і замінять.
Дід Кібчик жваво повернувся до нього.
— Замінять? Маєш якісь вісті?
— Так. Барвінок приніс звістку від Швайки. Пише Пилип, що вже дісталися до Вирвизуба. А це, як сам відаєш, багато що означає.
Дід Кібчик кивнув головою. Таки так. Вирвизуб зі Швайкою не такі, щоб відкладати задумане на потім. А для цього потрібні хлопці, багато хлопців.
— Дякую, Василю, що привів заміну, — відказав дід.
Байлем усміхнувся.
— Нарешті почув від вас добре слово. Та я б зараз усе на світі віддав, аби ви замість подяки сказали: «Бери всіх хлопців і жени до Швайки з Вирвизубом!»
— Тепер уже не скоро дочекаєшся, — усміхнувся дід у сиві вуса. Проте не втримався і зітхнув. — Ет, такі славні хлопці подалися невідь-куди! Шкода, як вони загубляться, наче відрізані скибки.
— Це не вони відрізані скибки, — не згодився Байлем. — Це ми з вами, діду, дві відрізані скибки.
ПЕРША СУТИЧКА
Виїжджали у степ на світанні. Пробиралися десятками, проте так, аби не втрачати зв’язку між собою. Добра половина тримала при собі по довгому спису, решта обмежилася короткими сулицями. У кожного при поясі було по шаблі та ятагану.
Невдовзі вибралися на лінію пагорбів. Санько озирнувся. Усе йшло так, як і замислили Швайка з Вирвизубом. Чабани з табунниками поволі виганяли свою худобу з плавнів. Сьогодні вони мали забрести у степ набагато глибше, ніж звичайно. Якщо татари за ними стежать, а вони таки стежать, то табуни, які так нахабно випасаються на їхніх землях, мають обурити їх більше, аніж з’ява самих козаків. А обурений татарин, як відомо, довго не роздумує. Проте скільки їх накинеться на плавні — ніхто не знав. Вирвизуб з трьома сотнями зачаївся у верболозах, а Швайка очолив ватагу, зібрану здебільшого з новоприбулих козаків.
— Голову даю на відсіч, що вони вродяться не пізніше обіду, — запевняв Грицик. Він трюхикав поруч з Саньком. Час від часу зводився у стременах і оглядав степ. За ними погойдувалися у сідлах Данило Куріпка та ще п’ятеро черкаських здорованів.
По інший бік від Санька їхав Швайка. І навіть останньому дурневі зрозуміло, чому він опинився поруч: Санько вперше виходив на січу, і Швайка про всяк випадок вирішив бути поблизу.
«Теж мені, — невдоволено подумав Санько. — Носяться зі мною, як з писаною торбою…»
— Не треба, Пилипе, так мене оберігати, — сказав він уголос. — Я ж не дитина вже.
— Гаразд, гаразд, — усміхався Швайка, але полишати Санька не спішив. — Це я просто так, захотілося, як колись, проїхатися поруч та згадати про давнину. Сподіваюся, не проженеш?
— Та вже їдь, — мимоволі усміхнувся Санько.
Для того, хто вперше опинився у цих місцях, степ був безмежний і сонний. Небо вже почало блякнути, птаство й звірина ховалися у тінь. Лише невтомні орли кружляли у неймовірній високості, готові будь-якої миті скласти крила і стрілою шугонути на необережну дичину. Проте ніщо не ворушилося і вони й далі кружляли, розпростерши під сонцем свої легкі крила. Тиша панувала навкруги. Її порушували хіба всюдисущі коники. Здавалося, цей сонний спокій панує тут з давніх-давен і буде тривати вічно.
Однак для того, хто до цього спокою призвичаївся, степ по вінця був наповнений рухом. Он, безшумно огинаючи травинки, проповзла степова гадюка. На раз вона звернула різко вбік — відчула перед собою їжака чи полоза, з якими ніяк не знаходила спільної мови. Ген, на самісінькому видноколі, промайнули голови сайгаків. Високо в повітря чи то вилетіла, чи то вистрибнула дрохва. Час від часу з далеких уже плавнів долинали стривожені качині крики і чаїне квиління. Нараз на одному з далеких курганів промайнула невиразна тінь — так, наче хтось змахнув крилом чи, гнане вітром, пролетіло пасмо запізнілого туману. Проте гостре Грицикове око миттю помітило той порух.