А за якусь годину його крик розлітається на цілий острів:
— А яка ж це нечиста поцупила мій очерет?! Я ж віз десяток кулів, а привіз тільки шість. Де решта?
— Таж ти подарував його воронівському куреню, — відповідає хтось із кропивнянського куреня.
Кирилові перехоплює подих.
— Я? Та ніколи в світі цього не може бути!
— Ще й як може! Ти так чесав до них з тими кулями, ніби тобі по литках кропивою шмагали.
— Нічого не розумію, — розводить Кирило руками. — А ви чого зуби шкірите? — обурюється він на Телесикову ватагу, у котрої від стриманого сміху аж бульки під носом повистрибували.
— Бо ми ж застерігали вас, що пожалкуєте, — відказує хтось із хлоп’ят між нападами реготу.
— Кому шкода двох кулів, той віддає чотири, — пояснює його сусіда, що вже й сміятися як слід не здатен.
А за день потому до Воронівського куреня зазирнув Вирвизуб. Швайка з Грициком та Саньком тільки-но повернулися зі степу і саме розкошували на свіжій траві.
— Ану, погляньте, що ваші жевжики учворили з поважними людьми, — суворим голосом промовив він, проте в його очах стрибали веселі бісики.
— А що таке? — якомога байдужішим голосом поцікавився Грицик, хоча бісики застрибали і в нього: вочевидь, те, на що запрошував подивитися Вирвизуб, для нього не було новиною.
А подивитися і справді було на що. Краєм піщаного берега діловито крокував Микита Боброзубий з черкаського куреня і мугикав якусь пісеньку. За ним вела очима воронівська та черкаська дітвора і, напружено наморщивши лоби, про щось перешіптувалася. Зненацька Ванько Кожушний кинувся до берега і всівся на піску кроків за двадцять від Микити. Той лише мигцем зиркнув на нього і відвернувся. Та нараз зупинився, начебто йому в голову запала якась думка, тоді якимись непевними кроками рушив до Кожушного з наміром усістися на нього. В останню мить Ванько встиг відсунутися — і Боброзубий з розгону гепнувся на землю. В повітрі змигнули його худі волохаті ноги. Хлопчаки дружно чмихнули і від того Боброзубий ніби прокинувся. Він усівся на піску, тріпнув головою і здивовано озирнувся.
— А де ж пеньок? — запитав він Кожушного.
— Який пеньок? — здивувався Ванько.
— Ну такий… Я збирався на ньому трохи той… перепочити.
Проте пенька не було ніде, тож Боброзубий, стенувши плечима, встав та й пішов далі. І тільки тоді Кожушний повалився на пісок і в захваті заметляв ногами:
— Відомстили! — зарепетував він. — Буде тепер знати, як виганяти нас звідсіля!
Вирвизуба тіпало зі сміху.
— Це вже другий, — сказав він Швайці. — Перший був Тодось Присядько…
Тоді набрав серйозного виразу, вийшов з-за кущів і поцікавився:
— Чом розкричалися, мов горобці? Хто це вас збирається виганяти?
Хлопці злякано принишкли. Вони знали, що козацький отаман — людина сувора, а отже, з ним жартувати небезпечно.
— Микита Боброзубий та Присядько, — подав голос Хаврусь.
— Це ж за що?
— Ну… вони вчора казали, що нам тут робити нічого. Бо малі ще.
— Гм-мм… малі, значить. А шкоду чинити, виходить, уже не малі?
Хлопці мовчали. А що вони мали сказати?
— Ми більше не будемо, — нарешті за всіх обізвався Телесик.
— Звісно, що не будете, бо тоді я з вами побалакаю інакше. — Вирвизуб суворо поглянув на хлопців, проте не витримав і поцікавився: — А як же воно у вас так виходить?
Хлопці забігали одне по одному очима.
— Ви про що, дядьку Стефане? — запитав Телесик.
— Та про те, як ви таких поважних козаків на пеньки садовили?
І лише тепер хлопчики завважили, що Вирвизуб не тільки не сердиться, а навпаки — з усіх сил намагається не сміятися. Вони оточили отамана тісним гуртом і навперебій заторохтіли:
— Це ми від Санька навчилися…
— Еге ж… йому можна, а нам ні?
— Ми теж хочемо навіювати…
— Он воно що… — Вирвизуб глянув на Санька і по-змовницьки йому підморгнув. — Слухайте, а ви пробували самому Санькові щось навіяти?
Хлопці перезирнулися. Схоже, ця думка поки що їм і в голову не приходила.
— А ви спробуйте, — порадив Вирвизуб. — Це добре, що ви гуртом працюєте. Бо не кожен може мати такі здібності, як наш Санько. А от коли ви з’єднаєте свої сили, то можете викликати на змагання навіть самого Санька, а не те, що якогось татарина.
Що хлопці не загаялися скористатись порадою Вирвизуба, Санько зрозумів під час обіду. Він саме облизував після кулешу свою ложку, коли відчув, ніби у його розум хтось втручається. Санько прислухався: у голові тихенько дзвеніло, наче від мушви.