— Як живете, тітко? Дядько Гребінчик вас не кривдить?
— Спробував би він скривдити, — насмішкувато кудкудакнула пані Малюшка. — Дістав би такого дзьобаря, що навіки запам’ятав би.
І то не просто слова. Я сам бачив, як одного разу, коли Грицикова мама сипнула курям зерна, Гребінчик узявся вказувати їм, хто за ким має дзьобати поживу. То пані Малюшка, якій не сподобалась, що опинилася лише третьою, так дзьобнула його по тімені, що Гребінчик тільки сквокнув і поменшав на зріст. Отож я ніколи нічого не кажу, коли вона потикає свого дзьоба і до моєї мисочки.
В одному зі своїх минулих життів Малюшка, кажуть, мешкала на якійсь іншій планеті з такою чудернацькою назвою, що її і вимовити важко. Там вона вважалася птахом, хоча й не вміла літати. Зате мала такі міцні пазурі, що до неї навіть найгрізніші хижаки боялися підходити ззаду. І, зважаючи на те, як вона розгрібає землю, кігті її й досі не затупилися.
Раптом дядько Гребінчик голосним кукуріканням з малинника сповістив, що він вигріб щось надзвичайне. Пані забула про мою мисочку і підтюпцем подалася поглянути, що він там знайшов.
— Серйозна жіночка, — дивлячись їй услід, шанобливо прогарчав дядько Бровко. — 3 такою й жартувати не хочеться… — Привіт, сусідко! — зненацька гукнув він. — Як полювалося?
Я озирнувся. З кущів саме виходила дебела руда кицька з темними смугами поперек спини. То була наша баба Маруська. Баба облизувалася і мала вдоволений вигляд. Схоже, когось уполювала.
— Здрастуйте, бабо! — і собі озвався я.
— Спасибі, полювалося гарно, — відказала баба дядькові. Мені лише кивнула, бо я для неї був ще ніким. По тому баба підійшла до зачинених сінешніх дверей, підстрибнула і вчепилася передніми лапами в клямку. Клямка клацнула, і двері почали повільно відчинятися. За мить баба Маруська щезла за ними. Дядько Бровко провів її очима і сказав:
— З нею теж жарти кепські. Особливо, коли розлютується. Вона мені в дитинстві не раз псувала шкіру.
— Вам? — не повірив я, бо баба Маруська була набагато менша за нього.
— Атож, — хитнув дядько своєю важкою головою. — І було за що.
І він замріяно звів погляд до неба. Певно, згадував свою молодість.
— Еге ж, славні то були часи, — зітхнув він. — Я тоді, Кудлатику, вважався чи не найбільшим шибайголовою у нашій Воронівці. А ти знаєш, ким була твоя баба на Лемзі? — зненацька запитав він.
— На Лемзі? — ошелешено перепитав я. — На якій Лемзі?
— Я й забув, що ти ще не все знаєш, — спохопився дядько. — Розумієш, поруч із нашою Землею є ще й інші. Схожі на неї, але не такі. І називаються вони Лемзя, Язмел, Меляз, а які там далі — того, мабуть, і самі люди не знають…
Я тільки рота роззявив: от, виявляється, скільки всього знає дядько Бровко! Не набагато менше, ніж люди. Невже я теж стану таким розумним, коли виросту?!
— А чому вони так чудернацько називаються? — запитую в дядька.
— Та тому, що хоч як ти крути, хоч як переставляй ті букви, — вони все одно складаються у слово «Земля». І навпаки, Земля дуже просто перетворюється на Лемзю чи Язмел. А що це означає?
— Не знаю, дядьку.
— А це означає те, що й життя плине там майже так, як і на нашій Землі. Дерева там майже такі, але трохи інші. І птахи. І звірі. На Лемзі, наприклад, земні коти удвадцятеро більші і називаються котяграми. По-нашому це щось середнє між диким котом і тигром. — Дядько аж здригнувся. — О, то були найлютіші з лемзівських хижаків! Я, коли жив там після козакування на Землі, на власні очі бачив, як вони розправлялися з печерними левами. А що вже для них якісь там зубри чи коні… Від тих тільки жмуття шерсті летіло! І ця ваша Маруська, кажуть, була там однією з найлютіших котягр.
— Але ж вона зовсім не люта, — вступився я за нашу бабу.
— Бо ми зараз живемо на Землі, — відказав дядько. — А тут навіть повітря якесь не таке. Хоча… бабу й тут дехто обходить десятою дорогою. Навіть наш брат пес. Про себе, коли ще був малим, я вже не кажу. А от добре пам’ятаю, що було, коли за твоїм Грициком погнався той дурбело Рекс…
— Це той, що з Ковалівського кута?
— Той самий… Погнався він, значить, за твоїм Грициком. Той — мерщій у двір. Рекс — за ним. А тут на порозі саме вмивалася ваша баба. Вона як побачила, що витворяє той Рекс, то одразу зробилася втроє більшою, зашипіла, мов змія, а тоді як кинеться на нього! Той і второпати нічого не встиг, як пика його була геть пошматована. Звідтоді на наш куток він і не потикався.