Я скосив очі на Грицика: чи пам’ятає він про це? Проте Грицик навіть не поглянув у той бік. Атож, дуже жаль, що в людей така коротка пам’ять.
Наразі з-під одних воріт до мене долетів тоненький мишачий писк:
— Мамо, а куди це вони побігли?
— Мабуть, до своєї школи, синку.
— А вони нірку в ту школу не рознесуть? Вони ж такі здоровенні!
Я хотів спинитися бодай на мить, аби пояснити малому неукові, що люди до школи заходять не через нірки, і взагалі люди й собаки ходять до різних шкіл. Проте Грицик, який уже був далеченько від мене, гукнув:
— Кудлатику, чого ти там зупинився? Ану, доганяй!
Я зірвався так, що мої вуха мало не відірвалися. Ми вихором вилетіли на широку площу і перебігли головну вулицю. Тоді кривулястою стежкою, що вилася обіч глибоченного Чортового яру, покотилися вниз. Ще хвиля — і попереду засинів великий ставок. Мені тільки вчора відкрилося, що він називався Байлемовим. А сам Байлем жив он там, де зараз під вербами стоять три хати. Тільки замість верболозового тину його обійстя було огороджене від світу високим частоколом. А от верби геть не змінилися. І гребля через ставок була майже така сама. Хіба що без поруччя, і називалася теж трохи інакше — гатка. А от вода під нею була така ж пружна й весела. Я, Грицику, ще пам’ятаю, як ти любив стрибати з цієї гатки у ставок! У нас тоді навіть гра така з’явилася: як тільки ти стрибаєш у воду, я мерщій кидаюся на протилежний бік гатки і дивлюся, коли ти вигулькнеш із-під неї. Та одного разу ти мене перелякав так, що й не сказати. Пірнув — і не виплив. Я бігав, мов навіжений, від одного кінця гатки до протилежного, а тоді сів і завив з переляку за тебе. А ти, виявляється, мене підманув. Пірнути пірнув, але поплив не під гаткою, а звернув перед нею ліворуч, тихцем вибрався на берег і сховався за кущем… Я тоді на радощах, що ти живий, стрибнув на тебе з такою силою, що трохи й справді не втопив… Пам’ятаєш про це, Грицику?
Схоже, Грицик нічого не пам’ятав. Хоча… Він перегнувся через поруччя і певний час спостерігав за пінявою водою. Тоді сказав:
— От би зараз кинутися в неї і випірнути з того боку! І щоб ти мене там виглядав. Як гадаєш, Кудлатику, ця гра тобі сподобалася б?
— Ще й як! — у захваті вискнув я. Ні, Грицику, не знаю, як у інших людей, а в тебе пам’ять про минуле ще не зовсім стерлася!
Зненацька мені відкрилося, що під гаткою, на бистрині, мешкали колись величезні щуки. І Грицик любив ловити їх острогою. Цікаво, чи є ще вони?
Я зазирнув униз. Ні, цього разу їх не було. Чи то перебралися на інше місце, чи всіх переловили.
Ми перебігли через греблю і подалися нагору. Там, за невисоким дощатим парканом, вросла в землю широка, приземкувата будівля з червоним дахом і великими вікнами, в яких вигравало сонце. Це була людська школа. Її в моєму попередньому житті й близько не було — на цьому місці випасалися знамениті воронівські коні, а неподалік подекуди стриміли струхлявілі палі давнього Городища.
Біля школи було повно хлопчиків та дівчаток. Декотрі вже полишили свої ранці в класі і зараз гасали в дворі, інші ще бігли з ранцями за спиною. Грицик влетів у двір, озирнувся і помахав мені рукою:
— До зустрічі, Кудлатику!
Я вдав, ніби нічого не почув, і продовжував бігти слідом. Бо мало що могло статися з ним без мого нагляду! Ну й що з того, що захистити його я ще не можу? Зате маю гарний зір і нюх, отож завжди встигну попередити про небезпеку.
Але пробратися до класу мені не вдалося. На ґанку Грицик знову озирнувся, побачив мене і насварив пальцем:
— Кудлатику, далі тобі не можна. Невже забув, що було тиждень тому?
Я зупинився. Еге ж, хіба таке забудеш? Тоді я нишком прокрався до Грицикового класу і влігся у нього під партою. Я поводився тихенько, наче миша. Навіть хвостом намагався не стукати. Але хтось із учнів поліз під стіл по ручку і побачив мене.
— О, всі сюди! — у захваті загорланив він. — Погляньте, хто тут ховається!
І весь клас пірнув під столи, щоб довідатися, хто там ховається. Навіть математичці Ліні Василівні (це я пізніше довідався, що її так звуть) зробилося цікаво. Вона цілу хвилину дивилася на мене такими очима, наче до цього ні разу не бачила живого собаки. А тоді підвелася і звеліла Грицикові:
— Ану геть із класу зі своїм псом!
Ще й викликала Грицикових батьків, аби поскаржитись на нас.
Звісно, я не хотів, щоб Грицика знову сварили через мене. Тому лише тихенько заскавулів і повернувся до воріт. Схоже, відтепер дорога до Грицикового класу мені вже не світить.