— Чого ти такий невеселий? — запитав мене дядько, коли я повернувся. — Щось трапилось?
— Та ні, — відказав я і не втримався, зітхнув. — Просто мене не пустили до Грицикового класу. А там з Грициком мало що може трапитись!
Дядько побряжчав ланцюжком.
— І правильно зробили, що не пустили, — зауважив він. — Бо де ж це бачено, аби собача дитина вчилася у людській школі? Тому краще давай трохи подрімаємо, бо я цілу ніч не спав. Розумієш, кілька разів щось підкрадалося від лісу, проте я так і не второпав, що то було. Ну, бувай!
— Бувайте, дядьку, — відказав я і теж заплющив очі. Мушу вам зізнатися, що наш собачий рід умудряється спати будь-якої хвилини. Бо ж ніхто не скаже, коли доведеться виспатися наступного разу.
…Ми з батьком бігли навпростець, проте так і не встигли дістатися до нашого лігва. Ні з сього, ні з того у світі потемнішало і небом забігали блискавки. Зненацька одна з них розчахнула чорне небо на сліпучі скалки. Небо з болю і люті гримнуло так, що мені підкосилися ноги і заклало вуха. А блискавки від того грому наче подуріли. Вони то шматували простір над головою, то велетенськими кривими іклами впивалися в землю все ближче й ближче до нас. Зненацька неподалік, наче сонце серед ночі, спалахнула височенна сосна. Батько сахнувся вбік так різко, що впольована сарна звалилася з його спини.
— Тримайся ближче! Не відставай! — гарикнув він мені. Тоді знову завдав сарну на спину і кинувся в найближчу улоговину. Я щосили рвонув за ним, бо вже знав, що коли на тебе налітає така гроза, треба негайно перебиратися в якомога нижче місце. Адже блискавки чомусь полюбляють бити в те, що ближче до неба.
Гроза минулася так швидко, як і налетіла. Коли ми вибралися на узлісся, небо вже було чисте, і на ньому спалахували яскраві світлячки. Проте батько дивився не туди. Його увагу привернула печера в одній зі скель, що громадилися праворуч від нас. У печері палало вогнище, а довкола нього метушилися двоногі істоти.
Таких істот я ще не бачив.
— Батьку, хто це? — запитав я.
Батько сповільнив біг і прогарчав:
— Запам’ятай, сину: то наші найлютіші вороги.
— А я думав, що найлютіший наш ворог — це печерний лев чи тигр…
— Так, але ці ще лютіші. Вони полюють на нашу здобич більше, ніж будь-хто… Не відставай!
Наразі все щезло, наче нічого й не було. Тоді мені у вуха вдарило:
— Ти ще спиш?
Я розплющив очі і якусь мить сторопіло роздивлявся навколо. Звідкіля взялися це подвір’я, і хата, і сліпуче сонце над головою? Адже щойно періщив дощ і лютувала страшна буря… Довелося кілька разів кліпнути очима, аби зрозуміти, де я насправді.
— Ну й мастак же ти куняти, — подав із-за тину голос дядько Бровко. — Я тебе вже вдруге кличу, а тобі хоч би що…
— Мені батько наснився, — сказав я на своє виправдання. — Ми з ним уполювали сарну і поверталися додому. Раптом побачили в одній із печер вогонь, а біля нього метушилися якісь двоногі. Батько про них казав, що то наші найбільші вороги. А що то за вороги, я й роздивитися не встиг, бо ви, дядьку, мене розбудили.
— Вибач, — сказав дядько. — Двоногі, кажеш? Одягнені в шкури?
— Так.
— То відкрилося тобі те, що ти бачив тисячі літ тому. Тоді ми, вовки та дикі собаки, ще ворогували з людьми.
Мені аж заціпило.
— А хіба таке могло бути? Дядьку, ви часом не жартуєте?
— Старий я вже жартувати, — образився дядько. — Хоч, по-правді кажучи, то теж були не прості люди, а первісні… О, а це ще що?
Здалеку до нас долинув пронизливий вереск. Дядько нашорошив вуха і застиг, а я кинувся до воріт, аби побачити, що ж там таке відбувається.
І саме вчасно — з-за рогу вигулькнула хмара куряви. Якусь мить вона застигла на одному місці, а тоді завернула на нашу вулицю. Попереду хмари летіло щось схоже на шмат ковбаси, до якого приробили чотири проворні лапи.
— Здається, це панна Таксистка, — гукнув я дядькові.
— Схоже, — згодився дядько.
І справді, це була вона. В нашій Воронівці досі сперечаються, звідкіля таке прізвисько причепилося до неї. Одні казали, буцімто в її роду були такси, інші стверджували, ніби позаминулого літа вона ледве встигла вискочити з-під таксі, яке приїхало з району. Одне лиш ясно: такої голосистої тітки світ ще не бачив.
— Цікаво було б знати, хто зараз проїхався по її хвосту, — прогарчав дядько. — Як гадаєш?
Мені теж було цікаво. Проте запитувати тітку не довелося. Нараз вона порівнялася зі мною і, не зменшуючи швидкості, зарепетувала:
— Письменник!
Злови мені маленьку жабку…