Отож ми всілися на задні лапи і нашорошили вуха.
— Любі хлопчики й дівчатка, зайчики і каченятка! — почувся бадьорий голос Письменника. — Сьогодні у мене велике свято: я вперше в житті зустрівся з вами!
Його слова потонули у бурхливих оплесках. Схоже, всі зраділи, що в Письменника такий святковий настрій.
— Знаєте, я трохи вмію заглядати в майбутнє, — провадив Письменник далі. — Тому перед прибуттям до вашого села я заглянув туди і з радістю побачив, що багато хто з вас стане гордістю не лише вашої Воронівки чи області, а й всієї України. А висновок з цього такий: ті, хто читатиме про ваші славні справи, обов’язково захочуть дізнатися, якими ви були перед тим, як прославитися на всю країну. Це для того, щоб узяти з вас приклад… А хто скаже, звідкіля вони можуть довідатися про це?
Щось нерозбірливо пропищало у відповідь.
— Правильно, треба вести щоденники, — підхопив Письменник. — Адже кожне ваше слово буде вкрай важливе для майбутніх поколінь. А ще я впевнений в тому, що неодмінно знайдеться людина — може, вона зараз і сидить тут, — яка за цими записами напише чудову книжку про своїх сучасників. І тоді цілий світ дізнається не лише про ваші славні діла та пригоди, а й про того, хто про вас розповів.
Потому Письменник заходився читати вірші. Про янгола. Про жабку. Про соснову голочку, що зробилася ключем. А тоді приклав до плеча скрипку і заграв. Грав він чудово і так жалібно, що ми не стрималися й почали йому підспівувати. За тим співом ми й незчулися, коли саме Письменник перестав грати. Отямилися лише від гучних оплесків. А коли оплески вщухли, всі почули пронизливе виття панни Таксистки. І як їй вдалося пробратися до зали непоміченою?
Із клубу Письменник вийшов такий веселий та усміхнений, наче не він нам, а ми йому розповідали щось цікаве. Він бадьоро збіг з ґанку, гучно заплескав у долоні, вимагаючи уваги, і вигукнув:
— Нумо, хлопчики й дівчатка, станьмо в коло! Я хочу дізнатися, хто з вас має які здібності… Так, серед вас я вже бачу інженерів, водіїв, фермерів, навіть учених, проте мені, письменникові, цікаво знати, скільки у вашому селі діток, здібних до літератури. Ну що ж, починаймо!
Письменник заплющив очі й повільно рушив по колу, поводячи долонею над школярськими кісками й чубами. Проте я завважив, що одне його око ні-ні та й глипало у бік Наталі Петрівни, яка стояла серед учнів. Ось вона ледь помітно хитнула головою, і в ту ж мить Письменникова долоня зависла над голівкою русявої школярки.
— Ось у цієї дівчинки цікаве бачення довколишнього світу, — якимось незвичним, загадковим голосом провістив Письменник. — І що найважливіше — вона вміє викласти його на папері.
У декого зі школярів відвисла щелепа. Вони й не підозрювали, що дівчинка, котра стоїть у колі разом з ними, здатна на таке.
А Письменник уже рухався далі. Нараз Наталя Петрівна кивнула вдруге, і його долоня завмерла над голівкою маленької чорнявки.
— Цікаво, цікаво, — мовив Письменник. — Ця дівчинка теж подає неабиякі надії. Неймовірно!
Чорнявка почервоніла від загальної уваги. А школярі не зводили зачарованого погляду з Письменникової долоні: над ким вона зупиниться ще?
Наталя Петрівна кивала головою ще тричі, і тричі Письменникова долоня завмирала над дівчачими голівками. А я з нетерпінням чекав, що буде, коли черга дійде до мого Грицика. Ось Письменник за крок від нього… Ось його рука впритул наблизилася до Грицикової голови… І в ту ж мить Наталя Петрівна кивнула.
— Ну, це взагалі щось неймовірне, — урочисто проголосив Письменник. — Щось мені підказує, ніби прізвище цього хлопчика Сторожук.
Довкола запала мертва тиша. Це ж треба — мало того, що шановний гість визначає здібності, то він ще й прізвища вгадує! Просто чарівник та й годі!
— Він теж має неабиякі літературні здібності, — продовжував Письменник. — От тільки одна біда — надто вже, як на майбутнього літератора, непосидючий і нетерплячий. Чи не так?
У Грицика почервоніли вуха. Чи то від того, що має такі здібності, чи тому, що сам Письменник дорікнув за його непосидючість. А я мало не завищав від обурення. Ну й що з того, що він у цьому житті час від часу буває непосидючий? А хіба цей Письменник бачив, як ми з Грициком п’ятсот літ тому, бувало, цілими днями лежали в кущах, чатуючи на татарів? І навіть сам Швайка не міг його звинуватити у непосидючості.
— Втім, усе може змінитися, — наче вгадав мої думки Письменник. — І ми ще будемо пишатися тим, що знайомі з цим неймовірно талановитим хлопчиком. Особливо, коли він дасть мені слово, що до наступного мого приїзду напише щось цікаве. Обіцяєш? — нахилився він до Грицика.