Опам’ятався на березі. Моє тіло розривав гострий, невтихаючий біль. І не було сил навіть на те, аби поворухнутись. Добре, що хоч темрява в моїх очах поволі сірішала, і незабаром вони почали бачити.
Я лежав на піщаній косі. За крок від мене стрімка річка несла біле шумовиння, жовте листя, чорні гілки. Далеко за нею зводився крутий скелястий берег з червонястим вкрапленням. Такий був лише там, де селилися мої родаки. Проте дерева й кущі, що стояли над ним, були мені незнайомі. Мабуть, під час боротьби з людиною річка занесла мене далеко від рідних місць.
Наразі я почув, що по ліву лапу від мене хтось ледь чутно застогнав. Із неймовірним зусиллям я перевів погляд у той бік і побачив свого ворога. З його розшматованого плеча все ще сочилася кров. Здається, він, як і я щойно, був непритомний. Втім, ні — ось він поворухнувся, повіки йому затремтіли… Він втупився в мене, і в його очах спалахнула дика зненависть. Гадаю, в моїх очах теж не було ніякої приязні. Якби я міг рухатись, то знову вчепився б у нього. Проте сил для цього в мене не було. Невдовзі мої очі знову заплющилися самі собою.
Вдруге я отямився від того, що все моє тіло тіпала нещадна пропасниця. Воно й не дивно: коли з тебе витікає кров, то навіть найщільніша шерсть не захищає від холоду.
Мій ворог почувався ще гірше. Адже в нього шерсті не було. Його очі наповнювало таке страждання, що в них не лишалося навіть місця для зненависті. І від того мені стало спокійніше. Отже, я ще маю час, аби набратися сил для переможної сутички.
І я знову заснув, бо тільки уві сні відновлюються сили. Скільки я спав — невідомо. Наразі відчув, що мій пошматований бік почав зігріватися. Так, ніби поруч прилягла моя мама-вовчиця. Розплющив очі й сам собі не повірив: мій ворог лежав, тісно притиснувшись до мене спиною.
Якби я був хоч трохи здоровіший, я б відсахнувся від нього чи навпаки — вчепився у його беззахисну потилицю. Проте сил усе ще бракувало і на те, і на інше. Я знову поринув у темряву.
Розбудили мене чиїсь скрадливі кроки. До нас обережно, наче остерігаючись підступу, наближався старий клишоногий пес — із тих, що через старість чи каліцтво відбиваються від своєї зграї. Боком завважив, як поворухнувся мій ворог — мабуть, він теж відчув наближення небезпеки.
Зазвичай собаки обходили вовків і людей далеко осторонь. Проте, схоже, цей пес гадав, ніби перед ним лежать геть безпомічні істоти і є нагода поживитися. Із його гнилозубої пащеки звисала голодна слина. Якусь мить собака вибирав, за кого взятися першим. Зрештою вирішив, що людина йому смакує більше.
Проте людина здаватися не хотіла. Тільки-но пес нахилився над нею, її руки обхопили йому шию. Звісно, в них ще не було сили, аби задушити нападника, та все ж пес перелякано заскавчав, відсахнувся назад, і його живіт опинився перед моєю пащею…
Ми довго борюкалися. Навіть удвох не одразу змогли здолати старого пса. Потому довго лежали без сил і слухали, як гучно билися в грудях наші серця. В моїй голові кволо снувалася думка: як тепер бути? Бо в нас, вовків, є правило: коли об’єднуєшся проти когось зі своїм ворогом, то ворог перестає бути ворогом. А чи є таке правило у людей?
Я із зусиллям повернув голову вбік і завважив, що людина теж косує на мене. Але тепер в її зеленкуватих очах не було зненависті. Натомість у них затліло щось схоже на вдячність. І я відчув полегкість — мабуть, таке правило існує і в них, у людей.
А ми, виявляється, були немічними не так від ран, як від голоду. Варто було підживитися тим, що ми разом уполювали, як сила почала повертатися. Не така, щоб скочити на ноги чи знову зчинити бійку (цього в мене вже й на думці не було), але ми змогли поворухнутися і навіть переповзти з місця на місце.
Першим заворушився мій недавній ворог. Я про всяк випадок показав йому ікла і застережно загарчав. Проте він на те не зважив. Щомиті завмираючи від напруження, він заходився визбирувати усілякий хмиз та паліччя, що його колись викинула течія. А коли назбирав чималу купу, то витяг із капшука, що тримав при поясі, якісь камінці й заходився кресати їх один об одного. Від тих ударів утворювалися іскорки, які летіли на хмиз. Бив він довго. Зрештою, іскорки вчепилися в край зібраної купи, хитнулися туди-сюди, а тоді пожадливо накинулися на суху поживу.
Шерсть на мені стала дибки. Адже я не раз спостерігав, яка страшна річ цей вогонь. Із тріском та гуготінням він виростав від землі аж до неба, і не було від нього ніякого порятунку. Невже й зараз станеться таке?