Проте вогонь нікуди не виривався. Він тихо потріскував там, куди йому вказала людина, — у купці хмизу; то затихав, то знову палахкотів, коли людина підкидала новий хмиз. І від нього йшов такий затишок і тепло, що я заспокоївся. Ба більше — навіть сам присунувся ближче, аби зігрітись.
А людина все не вгавала. Вона знайшла один камінь і заходилася відбивати від нього маленькі сколки. Часом камінь вислизав з її рук, і вона деякий час лежала з заплющеними очима. Тоді знову бралася до роботи. Так вона працювала, аж доки камінь став такий гострий, що об нього можна було порізатись. Людина оглянула його і вдоволено мугикнула. Тоді вигребла з топляка рівну й довгу палицю і заходилася обстругувати камінним гостряком товстіший кінець. А коли той потоншав настільки, що об нього можна було вколотися, людина піднесла загострений кінець до багаття.
— Тепер буде чим відбиватися, — сказала вона сама собі, коли гостряк почорнів.
Під вечір я відчув за спиною чийсь погляд. Озирнувся — і гарчання саме собою вихопилося з мого горла. Так і є: неподалік, на острівці сухої трави, шкірили ікла з десяток собак. Очі їхні відбивали голодний зблиск.
Я дивився на них і думав, що настали наші з людиною останні часи. Собак було достатньо, аби після нас лишилися самі кістки.
Проте вони чомусь зволікали з нападом. Схоже, їх щось стримувало. Невдовзі я зрозумів, що це було багаття, яке розвела людина. Адже вони також, мабуть, колись бачили, якого воно може накоїти лиха.
Людина, звісно, теж побачила приблуд. Проте не злякалася, а погрозливо підняла свою палицю, ніби збиралася кинути її в них. Що таке палиця в руках людини, нападники, певно, теж знали, бо відсахнулися назад і люто загарчали. Все ж тікати не збиралися. І я знав, чому: вони чекали, доки згасне вогонь. Тоді порятунку нам вже точно не буде.
А людині, здається, обридло погрожувати палицею. Вона витягла з вогню палаючу гілляку і швиргонула її в собак. Гілляка не долетіла до них, вона впала на купинку сухої трави. Трава одразу ж задиміла, тоді з диму вихопився вогонь і хутко поповз до собак. Ті несамовито заскавуліли, зірвалися на ноги — і тільки їх бачили.
— Тепер уже не скоро підійдуть, — вдоволено сказала людина, — тож непогано було б чимось підкріпитися…
Вона взяла підгорілу палицю і поповзла з нею до річки. Якийсь час пильно вдивлялася в глибину, тоді обережно здійняла палицю над собою і різко увігнала її у воду. А коли підняла палицю — на ній билася чимала рибина.
В мене потекла слина. Адже ми, вовки, дуже полюбляємо рибу, проте ловити її ще не навчилися. То чи поділиться людина зі мною не лише рятівним вогнем, а й рибою?
Проте людина не поспішала. Спочатку вимазала рибину товстим шаром річкового глею, тоді розгребла вогонь і поклала здобич на спід.
Якби я міг говорити по-людському, то неодмінно вигукнув би: ну навіщо ти так чиниш? Хіба не знаєш, що вогонь будь-що перетворює на попіл?
Та людина тим не переймалася. Вона все підкидала й підкидала хмиз у вогонь. А за деякий час знову розгребла його і витягла те, що туди поклала. Вона розбила глину, і мені в ніздрі ударив такий смачнючий запах, якого я ще ніколи не відчував. Людина подивилася на рибину, тоді на мене, затим розірвала рибину навпіл і кинула мені.
Так, я не помилився. Рибина пахла надзвичайно смачно, але насправді була ще смачнішою.
З тієї миті я вже був переконаний, що ця людина мені не ворог. Вона швидше друг, бо тільки друг може ділитися поживою. І через це я ніколи вже не зможу на неї напасти, хоч би який був голодний.
Коли настала ніч, ми, перед тим, як заснути, тісно притислися одне до одного. А зранку я відчув себе так, що міг перевернутися на інший бік. Наш високий берег забовванів ще виразніше. От би зараз попливти до нього! Проте навряд чи стане в мене сил ще й на це. Та й не дуже хотілося. Товариство людини мені чомусь подобалося дедалі більше.
Кілька днів ми їли саму лише рибу. І хоч сили нам почало прибувати, все ж дивитися на рибу інакше, як з відразою, я вже не міг. Мій погляд заворожували качки, які з шерехом пролітали над головою. Деякі з плюскотом падали на воду за очеретами і вдоволено крякали. От би спіймати бодай одненьку!
Схоже, ці думки прийшли й до людини. Вона довго прислухалася до крякання, а тоді повернулася до мене й запитала:
— А чи не вполювати нам якусь качечку?
Мій хвіст заметлявся сам собою: ще б пак!
Людина усміхнулася. Тоді поповзла до заростей верболозу, відпиляла гостряком довгу лозину й подалася до заростей хмелю. Там вона відбатувала шмат ліани. Крекчучи від напруження, зігнула гілляку дугою і зв’язала її кінці ліаною. Потому вибрала із сушняка невеличку палицю з гулькою на одному кінці, поклала її на ліану й почала знову підкрадатися до очеретяних кущів. Обережно визирнувши з-за них, вона натягла ліану і раптово її відпустила. Ліана дзенькнула, і палиця стрімко зірвалася з неї. Почувся тупий удар і відразу за тим — короткий качиний скрик. Людина поповзла за кущі й повернулася з великим селезнем. З ним вона вчинила так само, як з рибою: густо наквацювала глеєм і закопала під вогнем. Признаюся, що такої смачної поживи я в своєму житті не куштував!