Ми провели на цьому березі кілька днів. І я був страшенно цим втішений, бо одужання, як відомо, потребує повного шлунку. А наповнювати його мені самому було не під силу. Тож і не дивно, що коли людина поверталася з поживою, хвіст мій сам собою починав вдячно стукати по землі.
Двічі навідувалися до нас собаки, проте варто було людині кинути у їхній бік тліючу гілляку, як вони знову щезали. Від нас утік навіть грізний ведмідь, коли в нього полетіло кілька палаючих поліняк. Отож за своє життя я не боявся. Мене турбувало інше — що не я, а людина здобувала поживу. Чи зможу хоч колись їй віддячити? А про те, що я вже не дивився на неї як на ворога, навіть і казати не варто. Ночами, не криючись, ми присувалися одне до одного якомога ближче. А вдень людина тільки те й робила, що полювала і годувала нас обидвох.
На жаль, за кілька днів наполохані качки перебралися подалі, і ми знову змушені були перейти на вже остогидлу рибу.
— Ні, треба щось придумати — обгризаючи сомикового хвоста, сказала людина. — Але що?
Наступного ранку вона заходилася збирати очерет і паліччя в снопи і зв’язувати їх ліанами. А коли на воді загойдалася чимала купа, людина вибралася на неї і сказала мені:
— Ну що ж, бувай здоровий!
І відштовхнулася тичкою від берега.
Я завмер. Людина що — покидає мене? Покидає самого на березі, де зграї хижаків тільки й чекають, аби погасло страшне для них вогнище?
Я підвів голову і розпачливо заскавулів.
— Як же так? — скавулів я. — Ми ж із тобою зігрівали один одного від холоду, разом боронилися від спільного ворога, і саме ти не дав мені загинути від голоду! І після цього всього ти кидаєш мене напризволяще?
Людина озирнулася. Тоді зупинила тичкою купу хмизу і здивовано вигнула брову.
— Ти не хочеш лишатися тут? — спитала вона. — Ти, вовк, хочеш плисти зі мною?
Я забив хвостом по землі: так, хочу! А тоді зіп’явся на ще неслухняні ноги і почалапав до берега.
— Ну й диво! — вразилася людина й кількома поштовхами тички повернула купу хмизу назад. Потому нахилилася й допомогла мені перебратися на хмиз. Я безсило опустився біля її ніг, а тоді (сам не знаю, як воно вийшло) вдячно лизнув руку людини.
Людина вражено закліпала очима і засміялася.
— Ну й диво! — повторила вона і відштовхнулася від берега.
Швидка течія підхопила нашу купину. Кілька разів вона підводила нас майже впритул до правого берега. Проте тільки-но ми збиралися видряпатися на нього, течія знову відбігала на середину річки. Однак людина цим не переймалася.
— Колись та виберемось, — сказала вона. — А зараз не завадило б щось уполювати.
Вона зачекала, доки течія занесе нас до лівобережної мілини, а тоді сильним поштовхом тички причалила до берега й вибралася на сухе. Тут від качви аж рябіло. Людина вполювала дві, потім розвела багаття, і ми дуже гарно провели біля нього цілу ніч. Кілька разів із-за верболозу долинав собачий запах, проте ми тим не переймалися. Нас захищало багаття.
Вибратися на наш високий берег вдалося лише на третій день. Деякий час ми відхекувалися в кущах край урвища, а коли в животах забурчало від голоду, подалися на лови. На жаль, качви на цьому березі не було, а всіляка дичина не підпускала нас близько до себе. Тож ми лягли спати голодні. А наступного дня вже мені випала нагода віддячити людині.
Трапилося це так. Щойно ми прокинулись, людина вирішила піти на лови. Я теж збирався щось уполювати, бо ноги вже починали мене слухатись. Ми саме почали розходитись у різні боки, як людина раптом припала до землі. Я висунув писка з кущів і угледів, що на водопій ідуть кілька козуль. І доки людина роздумувала, як їй повестися, я, за нашою вовчою звичкою, обійшов козуль з підвітряного боку й заходився спрямовувати їх туди, де засіла людина.
Козулі не дуже боялися мене, бо знали, що можуть бігати швидше за вовків. Але супроти загостреної палиці вони були безсилі…