Зненацька баба Маруська озвалася:
— Няв! Ти забув про Довгокрила!
Звісно, Грицик не зрозумів, про що саме вона каже. Та все ж запитав:
— Ти чимось невдоволена?
У відповідь баба задерла вуса догори і подивилася у небо — туди, де у високості бігли швидкі хмари. Зазвичай поміж ними кружляв орел.
Це був якийсь дивний орел. Майже щоранку з’являвся він у небі над Воронівкою, робив кілька кіл і знову кудись відлітав. Інколи він шугав до землі і пролітав майже над самісіньким нашим подвір’ям. Мені навіть здавалося, що він збирається у нас сісти. Проте орел різко шугав угору і знову розчинявся у високості.
— Няв! — повторила баба. — Няв!
Грицик теж задер голову догори. Тоді ляснув себе по лобі і вигукнув:
— Ой, я ж зовсім забув про нього! Розумієш, Кудлатику, — повернувся він до мене, — у нас жив колись Довгокрил!
— Який ще Довгокрил? — не зрозумів я.
— Он той, що зараз над нами кружляє, — муркнула баба.
Орел ніби відчув, що ми розмовляємо про нього. Він дужо змахнув крильми, і з височіні долинув його клекіт.
— Він що, знає вас?
— Ще б пак, — запишалася баба. — Тому й надлітає сюди майже щодня, аби подякувати за своє спасіння. І вже потім летить у своїх справах. Але давай краще послухаємо, що каже Грицик.
А Грицик розповідав таке, що я тільки вухами ляпав. Виявляється, позаминулої осені один із воронівських мисливців подався якось на полювання. Блукав він майже цілий день, але так нічого й не вполював. Хотів уже повертатися додому, аж тут із-за могили просто на нього вихопився орел із зайцем у пазурах. Орел часто-часто змахував крильми, але піднімався повільно — мабуть, заєць для нього був заважким. Мисливець і подумати не встиг, як руки самі вхопилися за рушницю, око прицілилося, палець смикнув за гачок — і орел, незграбно махаючи одним крилом, упав на землю. Мисливець підібрав зайця і лише тоді збагнув, що вчинив зле. Адже в наших степах орлів лишилося дуже мало, і підбити бодай одного з них вважалося великим гріхом.
На щастя, орел виявився живим. Тож мисливець накинув йому на голову свою куртку, аби той не міг застосувати свій страшний дзьоб, і засунув його в мішок. Тоді причепив зайця до пояса — так, наче це він уполював його, — і приніс орла до Грицикового тата…
— Наш хазяїн лікує корів, — кукурікнув Гребінчик, що випірнув із городу. — І загалом усіляку живність.
— Ніби ми без тебе цього не знали, — ущипливо муркнула баба. — Мовчав би вже.
Гребінчик образився і знову подався в город. А Грицик зітхнув і признався:
— От тільки жаль, Кудлатику, що я не побачив, як вони його лікували. Я тоді з хлопцями у футбол грав.
— Зате бачила я, — муркнула баба. В її рудих очах промайнув захват. — Я й повірити не могла, що хтось здатен на щось подібне! Наш Довгокрил так клекотів і борсався, так відбивався кігтями, що хазяїн із мисливцем не знали, як і підступитися до нього. А якби ще й дзьоб йому був вільний! — баба збуджено передихнула. — А що вже він виробляв своїм крилом! Стільці від нього розліталися, мов пір’я. А коли навмання влупив ним у мисливця, той ледь утримався на ногах!
А от інше крило у Довгокрила виявилося прострелене. Хазяїн скріпив його двома дощечками і забинтував, аби воно не зрослося криво. Здорове ж крило прив’язав до тіла, щоб не дуже ним розмахував, і посадив Довгокрила на кухні під стіл…
— Я під ним курчат висиджую, — нагадала про себе Малюшка. — Там ніхто не заважає мені висиджувати дітей.
— Ага, — згодилася баба Маруська. — Там клейонка дістає майже до підлоги.
— Я побачив тільки, що він лежить під столом і навіть не ворушиться, — продовжував Грицик, не слухаючи бабу. — Я, Кудлатику, було подумав, що він уже неживий.
— Це тому, що Довгокрил витратив у боротьбі останні сили, — пояснила баба. — Мені теж здалося, що він не виживе. Не тому, що був поранений, а тому, що не хотів приймати від людей ні їжі, ні питва.
Проте Грицик із татом робили все, щоб орел не помер голодною смертю. Грициків тато силоміць поїв його вітамінною водою, а коли той почав ворушитися, поставив перед ним мисочку зі шматочками м’яса. Спершу орел навіть дивитися на них не хотів. Нарешті одного ранку Грицик помітив, що ті шматочки кудись щезли. Спершу він подумав, що то баба Маруська їх з’їла…
— Ще чого! — баба Маруська аж звелася від обурення. — Робити мені більше нічого, ніж об’їдати напівживих!
— Та потім ми з татком здогадалися, що це орел усе з’їв, — вів далі Грицик. — Бо коли я вдруге підсунув йому мисочку з м’ясом, він уже не відмовлявся від нього.