— Ми з тобою на «ти» не переходили, — спробувала присоромити мене Сестричка. Але я вже її не слухав.
— Думаєш, я не знаю, навіщо тобі цей лаз до курника? Щоб нашого Гребінчика згамати, ось навіщо!
— Та що ти таке кажеш? — вражено вигукнула Сестричка. — В мене і в думках такого не було.
— Еге ж, не було! Дядько Бровко мені розповів, з якого ти роду. Тому йди собі геть і щоб я тебе в нашому дворі більше не бачив!
Якусь мить лисичка пильно вдивлялася в мене. Напевно, роздумувала, подужає вона мене чи ні. І, мабуть, дійшла висновку, що не подужає, бо крутнула хвостом туди-сюди і сказала:
— Що ж, коли ти такий, то я піду. Але ти ще пожалкуєш, що прогнав мене!
— Ні про що я не пожалкую! — гукнув їй услід. — І не думай, що я дурніший від тебе!
— А воно так і є, — почулося вже з кущів. — І ти, сірий недомірку, скоро в цьому переконаєшся!
Дідо Кудьма повертається
Вже кілька днів сонце пригріває так, що від землі струменіє пара. Багнюка на дорогах затужавіла, ручаї кудись пощезали, і нам з Грициком можна було бігати де заманеться.
Втім, ні. Після того, що сказала нам Яринка, гасати де заманеться було вже незручно.
В суботу зранку зателефонував Данько. Після історії зі скарбами він телефонує чи не щодня. Цього разу Данько повідомив, що по обіді хлопці збираються поганяти м’яча.
— Ти ж у нас нападник, — нагадав він Грицикові.
— Звісно… — нерішуче відказав мій друг. — Проте я ось про що думаю. У футбол ми можемо зіграти коли завгодно. А от із пролісками… Розумієш, вони можуть відцвісти, і ми їх уже не побачимо.
У слухавці запала мовчанка. Нарешті Данько озвався:
— То ти пропонуєш пройтися аж до Вовкулацького кута?
— А ти не хочеш?
Схоже, Данькові дуже кортіло поганяти м’яча. Проте й вірних друзів треба підтримувати.
— Гаразд, — погодився він. — То я й Васька попереджу.
Грицик вимкнув мобільника і обернувся до мене. В його очах вигравали радісні іскорки.
— Чув, Кудлатику, куди ми збираємось? — запитав він. — До Вовкулацького кута, он куди! Там від тих пролісків, казав татко, зараз аж біло… — Тоді поглянув кудись убік (де за городами виднівся димар Яринчиної хати) і промовив невідомо кому: — І нехай вона не думає, що в нас у голові тільки футбол!
Я аж знетямився від радості. Хоча насправді для мене всі квіти однакові — чи проліски, чи ще якісь. Головне, що я побачу, який зараз Вовкулацький кут!
Тож я й незчувся, як з мене вилетіло:
— Я теж хочу до лісу! Я теж хочу по проліски!
Проте Грицик кумедно зморщив носа — так він робив, коли хотів мене подражнити, і відказав:
— От тільки думаю, брати тебе з собою, чи ні. Розумієш, до тих пролісків далеченько, а ти ще малий. Тобі лише по селу бігати…
— І нічого я не малий! — обурився я. — Невже забув, що я вже не відстаю від тебе? А коли біжу вулицею, то від мене розлітаються не лише горобці, а й кури з качками!
Не знаю, дійшли мої слова до Грицика чи ні, проте він погладив мене по шиї і сказав:
— Ні. Мабуть, я тебе все ж таки візьму. Треба ж колись починати, чи не так, Кудлатику?
Якби я був людиною, то, мабуть, закричав би «Слава Грицикові!». А так лише підстрибнув з усіх сил і лизнув його в усміхнену щоку.
Через якусь годину ми були вже за Воронівкою і підходили до лісу.
Я одразу завважив, що цей ліс геть не скидається на той, що був у моєму попередньому житті. Його навіть лісом соромно назвати. Куди не глянь — самі протоптані стежки, а поміж деревами навіть козацький віз міг би проїхати. А ще він видався мені якимось неживим. Не було ні густелезного листя з його неодмінним шумом над головою, ні безперервного пташиного грайгомону, ні сонячних променів з їхніми сліпучими проблисками поміж дубових крон. Навіть трави, на якій так приємно повалятися після довгої біганини, — і тієї не було. Навколо стояв мокрий і якийсь затхлий запах, що йшов від торішнього листя, решток автомобільних шин та пластикових пляшок. Та все ж деякі запахи лишилися такими, як і колись. Ось із-під прілого листя долітає запах переляканої миші. І зрозуміло чому — за нею щойно гнався тхір. Він був настільки збуджений гонитвою, що від нудотного запаху його слідів аж ніс забивало. Та за кілька кроків повітря знову запахло звабливими пахощами — тут нещодавно пробігав заєць. Нараз на дорозі я побачив круглі заглибники — сліди косуль. Ще за кілька стрибків на мене з гущавини війнуло запахом старого борсука. А онде й він сам. Просунув свій писок біля самої землі, аби поглянути, хто його розбудив. У нього був такий довгий і кумедний писок, що коли б такий був у мене, я тільки те й робив би, що розважався ним. То поводив би з боку на бік, то підіймав би вгору аж до самих брів або й взагалі скручував би в кільце. І всі довкола аж падали б від реготу.