Проте борсук розважатися не хотів. Видно, був невдоволений тим, що йому довелося покинути затишне лігво.
— Привіт, дядьку! — гукнув я йому. — Як справи?
Замість відповіді він глипнув на мене своїм чорним оком і пробурчав:
— Вештаються тут усякі. Ще й вітаються, нахаби…
Я хотів попрохати його бути трохи чемнішим, проте побачив, що Грицик уже далеко. І перегукувався він з товаришами так голосно, ніби заблудився в незнайомому місці. Я кинувся йому на допомогу, проте за хвилю збагнув, що він і не думав губитися — просто стояв під берестком і горланив з усіх сил. А тоді прислухався, як луна розносить його голос по всьому лісі. Він нагадував мені цуцика, який не знає, куди на радощах себе подіти.
— Гей, Кудлатику, де ти вештався? — заволав він, коли я вигулькнув з-за кущів. — Ану, давай наввипередки!
Проте щось мені заважало одразу рвонути за ним. Чомусь здалося, що крізь цей ліс почав прозирати той, в якому я бігав п’ятсот літ тому. Ось круто скошений спуск до звивистого потічка, що, як і тоді, з безтурботним плюскотом перебігав із воронівських боліт до Вовкулацького кута. А за он тією купою дерев має бути пагорб, такий високий, що з нього видно геть усе навколо. І справді, коли я вибіг на нього, мені аж подих перехопило — так далеко гойдалося жовте море очеретів. І лише там, де небо сходилося з землею, синіла звивиста стрічка Сули, яку я в попередньому житті теж перепливав безліч разів. А праворуч від пагорба, за он тими ліщиновими кущами, мав би ховатися вузький видолинок. Він був такий примхливий, що замість того, аби просто впасти в болото, спочатку дав драла від нього і повертав аж тоді, коли болото починало думати, що вони ніколи вже не зустрінуться. Я спустився до видолинка і побіг над його краєм, аби пересвідчитись, що він таки не змінив свого русла.
Ні, не змінив. Хіба що в ньому кущів поменшало. А ще уподовж видолинка пролягла така сама кривуляста дорога. Вона мала вести подорожнього до височенного розлогого дуба, що стоїть на узліссі. З такого дуба Грицик — не нинішній, а той, з яким я був років п’ятсот тому — роздивлявся, що діється за Сулою і чи бува не вештається хтось чужий біля Вовкулацького кута, що починається одразу за Воронівським лісом. Грицик із Саньком та з іншими козаками над усе дбали, аби Вовкулацький кут був неприступний для чужинців. Бо ж там жив, чаклував і навчав козацьких вовків старезний дід Кудьма.
А ось і сам дуб. Я лише очима закліпав, коли побачив його. Він геть зовсім не змінився. Навіть гілки в нього перепліталися так, що в деяких місцях скидалися на гнізда. Чи не на отому, що ліворуч, полюбляв сидіти мій Грицик, а я нетерпляче бігав довкола і чекав, коли він злізе на землю і ми рушимо далі — до Сули, до Воронівки чи навіть у самісіньку глибину Вовкулацького кута. Туди, до речі, веде лише одна дорога — он понад тими заростями рогозу до калинового гайка.
Одразу за ним треба різко звернути праворуч і заходитися стрибати з купини на купину — спочатку он на ту, що ледь здіймається над водою, з неї — на купину, що видніється праворуч. А на ту, що ліворуч, стрибати небезпечно, бо вона одразу прогинається під ногами і з неї нічого не вартувало сковзнути у бездонну й смердючу твань. Цю дорогу до діда Кудьми знали тільки вовки, яких він виховував, та ще кількаро людей. А звичайному спостерігачеві важко було щось розгледіти, бо над трясовиною погойдувалися волохаті пасма блідого серпанку. Вони погойдувалися тут завжди — і влітку, коли нещадно світило сонце, і взимку, коли лютували морози.
Наразі мені здалося, ніби поверхня Вовкулацького кута ворухнулася і по ній пробіг дріж — точнісінько такий, який пробігає по шкурі дядька Бровка, коли йому щось сниться. Затим вона почала вкриватися рясними білими пухирцями. Пухирці стрімко збільшувалися в розмірах, а тоді з тихим шерехом — п-хх, п-хх! — почали лускатися, лишаючи по собі крихітну хмарку сивого туману. Вони лускалися дедалі частіше й частіше, аж доки над трясовиною загойдалося біле покривало. Спочатку воно було мені по коліна, потім — по груди, і нарешті вкрило всього з головою. Воно було холодне, слизьке, і мене аж дрижаки брали від його дотиків.
— Хлопці, гляньте, який туман! — десь за кущами вигукнув Грицик.
— Ого! — здивувався Васько. — Такий густий, що хоч у пригорщі набирай.
— Еге ж, — погодився Данько. — Щойно його не було, а тепер крізь нього нічого не видно!
Данько помилявся. Це йому нічого не було видно, а я чітко бачив, як в одному місці пелена почала ущільнюватись, аж доки в її середині не з’явилася розпливчаста постать. Вона гойднулася раз, другий, а тоді повільно попливла у мій бік. І що ближче підпливала, тим більше нагадувала постать старезної людини. В неї була довжелезна, як у нашого діда Кудьми, біла борода і точнісінько такі пасма сивого волосся, що спадали з голови на зсутулені плечі. А коли постать підпливла так близько, що можна було розгледіти її обличчя, я задерев’янів: це й справді був дід Кудьма! Той, кого вважали найкращим віщуном у цих краях, той, хто випестив мене з Барвінком і кого так поважав дід Кібчик. Чи були в нього ноги, я не бачив, бо дід плив по груди в тумані, а от очі були ті самі, тільки вони не розглядали все довкола, а незмигно вдивлялися у якусь далечінь, відому самому дідові. А ще дід не мав запаху. Точніше, він був, але такий незнайомий і дивний, що в мене аж волосся нагороїжилося, а тоді захотілося завити і прожогом кинутися кудись подалі від діда.