Коли я вибрався на пагорб, Грицик легенько ляснув мене по одному місцю і невдоволеним голосом попередив:
— Щоб більше, Кудлатику, й ноги твоєї не було біля Вовкулацького кута, зрозумів? Знаєш, яка в ньому трясовина? Минулого літа он біля тих кущів потонула фермерська корова. І я не хочу, аби з тобою теж сталося щось подібне, зрозумів?
Я тільки заметляв хвостом. Ну, Грицику, ти даєш! Шкода, що не пам’ятаєш, як разом із Саньком ви стрибали там з купини на купину, як ті молоді козлики?! І я з вами. І ніхто тоді не казав нам, що це небезпечно. Мабуть, тому, що з нами був дідо Кудьма.
А тепер його немає. Тепер він — початок усього.
Проліски
Від Вовкулацького кута стежці чомусь заманулося податися на пагорб. Хлопці були не проти. А от мені весь час кортіло озирнутися на Вовкулацький кут. Проте хоч скільки я озирався, розгледіти нічого вже не міг. Волохаті тумани наче крізь землю провалилися. Хіба що численні озерця виблискували під сонцем так радісно, ніби щойно вродились на світ.
— Кудлатику, що це з тобою? — знову почувся нетерплячий голос Грицика. Схоже, він з товаришами так нічого й не помітив. То що ж робити — загавкати, як тоді, коли вони шукали артефакти? А якщо вони візьмуть і кинуться до болота, аби дізнатись, на що саме я гавкаю? Але цього ні в якому разі не можна допустити! Адже дідо Кудьма попереджав, щоб ніхто не траплявся на його шляху. Тому залишалося тільки винувато завихляти хвостом: мовляв, вибачте, хлоп’ята, я тут трохи відволікся, — і податися слідом за ними.
Березовий лісок, до якого ми врешті дісталися, заховався у проміжку між стрімким пагорбом і початком Вовкулацького кута. Він здався мені таким світлим, привітним і безтурботним, що всілякі думки про Вовкулацький кут випали з голови. Ще б пак: ми, коли були ще вовчиками діда Кудьми, навідувалися до нього так часто, що мені мала бути знайома кожна берізка — звісно, якщо вона дожила до нашого часу. І чи не довкола кожної з них навесні біліли дивні квіти, від яких так гарно пахло теплом і свіжістю. Ми з Барвінком, повертаючись із мандрів, часто любили повалятися серед тих квітів. А ще за лісом розкинулися луки, де випасалася людська худоба. І ми розважалися тим, що вили по-вовчому, а тоді веселилися, спостерігаючи, як злякано метушаться корови, прикриваючи своїх телят з нашого боку, а бики люто гребли ратицями землю — цим вони мовби показували, що, коли ми виткнемо з лісу свої писки, вони й мокрого місця від нас не залишать. Проте ми не витикалися. Не тому, що боялися биків, а тому, що дідо Кудьма нас навчив: люди — то наші найкращі друзі, і негоже полювати на те, що належить їм.
А проліски, виявляється, це саме ті квітки, серед яких ми з Барвінком любили вилежуватися літ п’ятсот тому. Від них і сьогодні тягло прохолодою, свіжістю й підземними водами. Проліски росли дружними сімейками, привітно похитували білосніжними голівками і аж бриніли, коли на них налітав лагідний низовий вітерець. Всюди виспівували пташки, дятли видовбували дупла, а під ногами збуджено метушилася всіляка дрібнота. Зненацька на мене посипалися шматочки кори. Я підвів голову й помітив якесь руде звірятко з пухнастим хвостом. І хоч мені в цьому житті довелося бачити його вперше, я здогадався, що це білка.
— О, знову з’явилися! — сердито заторохтіла вона. — Хто вас сюди кликав? Мабуть, знову будете нищити наші проліски?
— Ні, ми тільки поглянемо на них, — відказав я. — А нищити не будемо, бо вони занесені до Червоної книги.
— Не знаю, до якої книги їх занесено, проте було б добре, якби ви швидше забралися звідсіля.
Я відвернувся від неї. Ще бракувало сперечатися з якоюсь дрібнотою!
Тим часом хлопці розбрелися по всьому лісі і я змушений був, висолопивши язика, гасати то до одного, то до іншого. Врешті мені це обридло, я приліг на сухій купині так, аби можна було бачити Грицика, і почав з насолодою втягувати носом лісове повітря. Воно було таке прозоре й запашне, що я не міг надихатись. А коли все ж надихався, то чомусь закортіло вчинити щось незвичайне — стати, наприклад, на задні лапи, весело покачатися по м’якій землі чи просто поганятися за торішнім листям, що його час від часу здіймав над землею рвійний вітерець.
Я збирався вже перевернутися голічерева, коли відчув на собі якийсь незмигний погляд. Він був важкий, знавіснілий, і цілився в мене ген із-за тих густих кущів. А тоді в моїй голові хтось застуджено прогарчав:
— Ти, собачий вилупку! Гидко дивитися, як ти хвостиком стелешся перед тими двоногими. Ет, якби не вони, ми б тебе миттю розбатували на дрібні шматочки! Подумати тільки, що в цьому собачому покидьку тече частина нашої древньої крові!