— Допоможіть! — волав він. — Тону!
Хлопці розгублено переглянулись.
— Це ж він через нас тоне! — зойкнув Сливка. — Хлопці, треба його рятувати! Але як?
Першим здогадався я, бо згадав, як літ п’ятсот тому козаки допомагали один одному вибиратися з трясовини. Вчепився зубами в найближчу гілляку і потяг її до того місця, де борсався Макогін.
— Молодець, Кудлатику! — вигукнув Грицик.
За мить він притарабанив ще більшу гілку.
Сливка з Даньком теж кинулися до роботи. За якусь хвилину ми проклали дорогу до Макогона. А тоді Грицик підсунув під самісінький його ніс довгу тичку.
— Дядьку, хапайтесь за неї й вилазьте! — гукнув він.
Проте Макогін нічого не чув. Він бив руками по багнюці і слізно скімлив:
— Хлопчики, врятуйте мене! Віддячу кожному…
— Дядьку, вилазьте! — кричав йому Сливка.
— Та ви ж не тонете! — гукнув Грицик.
— Га? — спантеличено глипнув на нього Макогін. — Не тону?
— Еге ж. Ви стоїте по груди в багні.
Макогін перестав скиглити, проте вилізти не міг. Багнюка була густа й тягуча. Відпускати людину просто так вона не збиралася. Зрештою Данько приніс ще одну рівну гілляку, підсунув її Макогонові під самісінький ніс і наказав міцно вхопитися за неї. Потому хлопці втрьох вчепилися за другий кінець і потягли гілляку на себе. Я, звісно, кинувся їм на поміч. Багнюка чворкнула, вкрилася дрібними хвильками — і Макогін повільно почав виповзати з неї. Нарешті він опинився на суші й знесилено повалився на землю. Багнюка звисала з нього товстелезними клаптями, і від того його штани та куртка були такими важкими, що він ледь ворушився.
— Дядьку, вставайте! — наполягав Грицик. В його руках опинився товстий сучок, і він заходився зчищати ним дядькову одіж.
Макогін ледве підвівся.
— Дякую вам, хлопці… — почав він. Потому стривожено озирнувся й запитав: — А де ж той дільничний?
— Який? — поцікавився Данько.
— Та той, якого ви кликали.
Хлопці перезирнулися. Вони вже й забули про нього.
Нарешті Грицик відповів за всіх.
— Його, дядьку, не було. То ми навмисне його кликали.
— Як не було?! — Макогін вражено втупився поглядом у хлопців. — Тоді навіщо ж ви його кликали?
— Щоб ви не нищили проліски, — пояснив Грицик.
— Бо вони страшенно рідкісні, — підтримав його Сливка. — Їх занесено до Червоної книги…
Макогін миттю схопився на ноги. Сили знову повернулися до нього.
— То ви що — дурили мене? — загарчав він, аж мені стало заздрісно. — Ну, я ж зараз вам… Знищу!
І він кинувся до хлопців. Ті розлетілися, наче горобці від грудки. Макогін зробив кілька кроків їм услід і зупинився. Мабуть, густа багнюка, яку не встиг зішкребти Грицик, усе ще заважала йому прудко бігати. Проклинаючи хлопців найстрашнішими словами, Макогін перевальцем подибуляв до машини. Невдовзі на дорозі загурчав мотор.
Хлопці залишилися самі.
— Негарно якось вийшло, — зітхнув Данько. — Трохи не втопили чоловіка.
— І чим же ми завинили? — почав виправдовуватися Сливка. — Ми ж його не гнали в болото, він сам туди забіг.
— Хлопці, слухайте, що я вам скажу! — втрутився Грицик. — Ми з вами — молодці. Ми зробили кілька гарних справ!
— Кілька? — здивувалися Данько зі Сливкою.
— Саме так. Ми зберегли проліски, бо Макогін їх усіх винищив би. Це перше. А друге — витягли людину з болота. Іншими словами — врятували їй життя.
— І то правда! — запалився Данько. — Ми добре вчинили. А з цими пролісками що робити? — він кивнув на оберемок зірваних квітів, що біліли на рудому торішньому листі.
— З цими? Мабуть, візьмемо й подаруємо комусь, коли вже так сталося, — вирішив Грицик.
— Це ти гарно придумав, — підтримав його Сливка.
Хлопці розділили квіти між собою, і ми подалися з лісу. Я біг позаду і весь час відчував різкий запах того звіра, котрий так ненавидів мене. Запах щез аж тоді, коли ми вийшли на дорогу, що вела до села.
Візьме — не візьме…
Як тільки ми повернулися з березового лісу, Грицик більшу частину пролісків подарував мамі.
— Дякую, синку, — розчулено відказала мама. — Ой, які ж вони гарні! Я ще ніколи таких гарних пролісків не бачила.
— Неправда, — заперечив Грициків татко. — Я тобі ще кращі приносив. Забула?
— Так то ж ти, — усміхнулася мама. — А тут зовсім інше.
Проте Грицик не чекав, чим закінчиться їхня розмова. Він схопив решту квітів і подався з двору.
— Ти куди? — гукнула навздогін мама. — Вечеря ж вичахне!