Яринка стенула плечима і хотіла вже повертатися до хати, як раптом її погляд упав на букетик пролісків. Яринка завмерла. Ми зачаїли подих: візьме вона той букетик, чи вчинить так, як Наталя Петрівна?
Візьме — не візьме? Візьме — не…
Нараз під Грициковою ногою тріснула гілочка. В ту ж мить Найда злетіла з ґанку і кинулася в наш бік.
— Що вам потрібно? — дзявкнула вона чарівним, наче лісовий дзвіночок, голосом. — Що ви тут ламаєте?
— Ми не ламаємо… — почав було я і замовк, бо раптом забув усі слова. Виявляється, найкращими в неї були не лапки, не хвостик і навіть не плямка на писочку — найкращими були її очі. Вони в неї були… як не знаю що. А ще в них виднівся я. І хоч був я там таким крихітним, завбільшки з просяне зернятко, — проте все одно я був у її очах! В таких гарних, чудових, неймовірних очах!
— Ти чого на мене так дивишся? — здивувалася Найда. — Побачив на мені щось не таке?
— Навпаки, — промимрив я, відчуваючи, як тепла хвиля затопила мені серце. — Ти така… така.
— Яка? — поцікавилася Найда і так стрельнула в мене оченятами, що мені аж дух перехопило. — Яка?
— Гарна, — ледь вичавив я з себе.
— Таке скажеш, — зніяковіла Найда. І хоч голос у неї був, як і раніше, суворий, проте хвостик радо смикнувся, ніби дякував мені за такі слова.
Краєм ока я завважив, як ворухнувся мій Грицик. Із зусиллям я відірвав погляд від Найди і поглянув туди, куди дивився він. І саме вчасно: Яринка простягла руку до пролісків, понюхала їх і обернулася до воріт, наче хотіла побачити того, хто їй ці квіти приніс.
— Найдо, де ти? — запитала вона і зійшла з ґанку. — Що ти там побачила?
І тут Грицик не витримав. Напригинці рвонув попід парканом до сусіднього обійстя, потім до третього, а тоді звівся на повен зріст і залопотів по вулиці так, що тільки пилюка за ним злітала.
— Що з ним? — подивувалася Найда.
— Вибач, — сказав я їй і подався слідом за Грициком.
Наздогнав я його аж за рогом.
— Ти чого дременув? — гавкнув я до нього. — Яринки злякався?
Проте Грицик мого запитання не чув. Він заходився стрибати так, як стрибають на стадіоні ті, хто забив гол.
— Вона взяла проліски! — вигукував він поміж стрибками. — Кудлатику, вона їх узяла!
Мій мудрий сусіда
Додому ми летіли на крилах радощів і надії. Радощів — тому, що Яринка взяла проліски, а надії — тому, що на мене чекала заслужена вечеря. Адже ми стільки зробили!
І наші надії справдились. Не знаю, чим вечеряв мій Грицик, однак те, що було в моїй мисочці, видалося неймовірно смачним. Я миттю спустошив її, тоді улігся біля буди і вдоволено видихнув.
— Гарно як, — мимоволі вихопилося в мене.
— Ще б пак, — долинув із-за тину дядьків голос. — Яка вечеря, такий і настрій. А я вже, признатися, хвилюватися почав. Вечір надворі, а вас все не видно. То як там у лісі? Я вже давно туди не заглядав.
— Там так гарно! — вигукнув я. — Дерева шумлять так тихо, що аж чути, як шкребуться миші під листям. Пташки співають. От тільки звірі там тепер якісь не такі.
— Що ти маєш на увазі?
— Розумієте… Пам’ятаю, як у нашому попередньому житті варто було лише зайти до лісу, як там таке зчинялося! Тільки й чулося: «Гей, всі сюди!» або: «Дивіться, хто прийшов!». А зараз усі якісь непривітні. Уявляєте, білка навіть розмовляти зі мною не захотіла, а борсук обізвав мене нахабою за те, що я привітався до нього! Що це з ними трапилось?
Дядько, як завжди, відповів не одразу. Він у задумі кілька разів дзеленькнув ланцюгом і аж тоді відказав:
— Ну, це вже не так і важко пояснити. Сам відаєш, що п’ятсот літ тому до лісу мало хто з людей потикався.
— Це так, — згодився я. — Тоді весь ліс тремтів від одного ведмежого ревіння. А ще ж там рисі стрибали, наче білки, ми під деревами бігали…
— Атож. А тепер туди заходять всі, кому не ліньки. Я знав навіть одного гиндика, який там побував. Ну, де ти раніше бачив таке?
— Ніде, — зізнався я.
— То ж бо й воно. А коли той гиндик повернувся, то все село сполошив своїм дурним галайлаканням. Мовляв, от який я хоробрий! А лісові звірі — вони люди тихі, їм зайвий шурхіт чи голос ні до чого. От і сердяться, коли хто сторонній шастає межи їхніх кущів, та ще й горлає мов навіжений.
— Ага, — сказав я. — Тепер я здогадуюсь, чому дід Кудьма теж повівся не так, як колись…
— Дід Кудьма? — дядько скліпнув очима. — Це ж який — чи не той самий?!
— Той самий, — підтвердив я. — Раніше при зустрічах казав нам з Барвінком гарні слова, під горлом чухав, а тепер каже, щоб я не траплявся на його шляху… Чого це так, дядьку?